ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З ДЕНІКІІІОМ

У серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід
проти большевиків. Начальна Команда УГА пропонувала похід на
Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити
зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей плян — най-
більш раціональний — зустрів опозицію збоку командування армією
УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом.
Прийняли компромісове рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ,
а крім того — на Коростень, щоб прикритися від нападу з півночі.
Плян цей був незручний тому,що розбивав сили. У напрямку до Одеси
йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В. та Ю.
Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галиць-
кий корпус та Січові Стрільці під загальною командою полковника
Вольфа. Основна частина армії — 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і
Наддніпрянська група Запорожців, під загальною командою гене-
рала А. Кравса, йшла на Київ."'

У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася,
під командою генерала Бредова, «Добровольча армія». Про рух цієї
армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші командири УГА,
хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських армій
не знали.

30-го серпня 1919 року большевики без бою залишили Київ. На
ЗІ серпня призначено урочистий вступ об'єднаних українських армій
до Києва та параду військ.

Про те, що сталося ЗІ серпня в Києві, до цього часу не знаходимо
об'єктивного опису, натомість маємо здебільша суб'єктивні враження

сучасників — тих '«очевидців», обов'язок яких — "нічого не бачити"
і «нічого не пам'ятати».

Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібі-
ковським бульваром і розташувалися на майдані біля Міської Думи
(не на Софійському, як писали С. Витвицький та С. Баран)."' На
бальконі Думи вивішено український прапор. Тоді ж частини дені-
кінської армії підійшли до Дніпра під командою барона Штаксль-
берга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно пе-
рейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи
і стали навпроти українців. Коли на параду приїхали генерал М.
Тарнавський та полковник В. Сальський — вони застали довершений
факт. Далі, на вимогу денікінців, на бальконі виставлено російський
прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один із присутніх запо-
рожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня, поча-
лася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на
свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців — тільки три полки.
Замість того, щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пі-
шов зі старшинами до генерала Бредова на переговори, але Бредов
заарештував Кравса з його старшинами і протримав «під домашнім
арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від імени групи галицьких
військ, підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний
відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова.'"

«Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної
Української Армії на Київ», — писав прем'єр УНР, 1. Мазепа."'
Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та командування за
помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби ко-
мандування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які
ввесь час виявляли «денікінофільство» і вірили в можливість спів-
дії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко вия-
вив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Га-
лицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з «армією Петлюриі:
— ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то «буде
розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на Українську Державу ви-
разно окреслив Денікін у відозві «К населенню Малороссии) в кінці
серпня 1919 року: зін назвав український рух «зрадницьким, спрямо-
ваним на розподіл Росії».""

Але помилки зроблено при самому розподілі військових сил: на
космополітичну Одесу скеровано частини військ УНР під командою
наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О. Удовиченка; на Київ
ішли частини УГА, під командою генералів А. Кравса, М. Тарнав-

ського, О. Микитки. Ім'я Петлюри було популярне в народі, але він
чомусь не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж
галицьких генералів народові нічого не казали, та й саме умундуру-
вання австрійського зразка, яке носила Галицька Армія, нагадувало
окупантів, яких тількищо здихалися — австрійців."' Все це створило
настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі — байдужий до походу
на Київ.

Найвищий провід — Петлюра зі своїм штабом — був глибоко
схвильований київською катастрофою. Петлюра звернувся до уряду
з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче підкорятися далі
Кравсові/'"

У вересні 1919 року Денікін змінив плян: замість походу на Мо-
скву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах Денікін писав: «Са-
мостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або невтраль-
ні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх
домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо
петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких
же противників, як і большевиків. Разом із тим я вказував на необ-
хідність приязного відношення до галичан, щоб відтягти їх з підлег-
лости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то вважати й їх за
ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати проти армії УНР
довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з перехопленого
наказу."'

Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії,
яку переживала Україна, а разом з нею й ввесь Схід Европи. Замість
об'єднати всі сили в боротьбі з большевизмом — Денікін та його ото-
чення повели боротьбу з Україною, твердо ставши на валуєвській
«плятформі»: «України не було, нема й не буде». Денікін пише, що з
ним погодилися Франція та Англія, яле не згадав листа найрозумні-
шого політика — Черчілла, який був у ті роки військовим міністром
Англії: він радив Денікінові — зважаючи на загальну політичну
коньюнктуру — «йти, скільки можливо, назустріч українським се-
паратистичним прагненням».™ Але штаб Денікіна стояв непохитно
на іГнорації України, яку трактував як «південну Росію».

Рух «Добровольчої армії» по Україні спочатку викликав неворо-
жість та надії населення, яке знемагало під большевицькою окупаці-
єю. Легко було керівникам денікінського руху спертися на почуття
населення й створити з нього базу — запілля для дальшої боротьби
з большевиками. Але вперта ідеологія проводу — ігнорація України,
як держави і бажання повернути назад колесо історії — дали фа-

тальні наслідки. Боротьба з українством стала головною метою
Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих гене-
ралів. Це з найбільшою яскрарістю виявилося в Києві: на другий
день по вступі «добровільні» почали здирати українські вивіски,
в тому числі з Української Академії Наук. Далі — всі українські
школи, Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано,
а замість них засновано російські. Назву «Україна» заборонено, її
замінили — «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього укра-
їнського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна позна-
чений був жидівськими погромами. До цього треба додати реквізиції,
які перевищували большевицькі. Слушно схарактеризував «Добро-
вольчу армію» один з учасників Ті, який вступив до її лав, щоб боро-
тися з большевиками: «Нас із захопленням зустрічали в кожному
селі і з прокльонами провожали» . . .

Звичайно, такі умови виключали можливість співдії уряду УНР
з Денікіном — і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Україн-
ської Національної Ради Петрушевич і міністри підписали декляра-
цію, в якій закликали український народ боротися з ворогом — ар-
мією Денікіна.*"

Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходжен-
ня між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали
й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР ставила за головну мету бо-
ротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном, в надії на до-
помогу Антанти проти Польщі.

Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська
делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії
до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно трактувала як
частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнава-
лося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування.
Безнадійність становища поглиблювало бажання представників
ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації.
Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. То-
машівський — почали провадити сепаратні переговори з Мировою
комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окре-
мої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угор-
щини."'

Нещастям для України був невдалий склад делеґації: ні голова
її — Г. Сидоренко, колишній військовий ігіігістер Директорії, інте-
лігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор,
ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не надавалися на ролі ди-

пломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріо-
тизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка,
як голова делегації."' Це була людина чужа Україні, і навпаки —
близька до деяких кіл російської еміграції."'

Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. По-
чалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями:
большевиками, «Добровольчою армією» та Польщею, яка поступово
окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська армія не мала
запілля. Антанта тримала Україну в стані бльокади, пояснюючи це
тим, що пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до
большевиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти
болі іііевиків, як допомагала Денікінові, Колчакові та іяшим вождям
«білого руху», але навіть не дозволила доставити до України майно,
що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії
за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не
мала -рошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто по-
вільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав
на території Румунії, яка недозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000
гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща
взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної
кількости проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію.

Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюра писав А. Лівиць-
кому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт, плащів та 5.000
руііДіиць з набоями могли б урятувати наше становище». Єдиним
виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця
реквізиція була переведена ЗО жовтня 1919 року в Кам'янці-Поділь-
ському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Висна-
жені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним по-
шестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не
було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смерт-
ність була велика."*

Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кор-
дону, був потяг Міжнароднього Червоного Хреста зі шпиталем на 200
ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 ро-
ку, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща від-
мовилася пропустити його.

Такий був жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між
трьома ворогами — Польщею, Советськок) Росією та денікінською
армією.

Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київсь-
кої катастрофи, Є. Петру шевич на державній нараді заявив, що «над-
дністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хрес-
ний шлях любови до Соборної України . . . У всьому галицький уряд
творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були
тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою
промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію
до денікінського командування у справі сепаратного договору.'""

Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення.
Найближчий його співробітник, адьютантД. Паліїв, писав у 1930 році
про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне був це промах,
якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах.
З військового становища був це крок наскрізь фальшивий».'"' При-
чиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія
Денікіна зазнала тяжкої поразки від большевиків, втратила Орел,
поспішно відступила на Україну і була оточена на українських зем-
лях народними повстаннями.

Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919
року, був такий: Галицька Армія переходить у повному складі, з усім
майном, у повне розпорядження головного командувача збройних
сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під опіку російської
добровольчої команди. До часу визначення місця осідку галицького
уряду, він негайно переходить до Одеси.

Таким чином цей договір з Денікіном скасував Галицький фронт.
Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський
заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є. Петрушевич, без відома
якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено не-
гайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір,
і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька
днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки
про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіном, і що с два
шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном. Польща, мовляв,
може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому тре-
ба погодитися на автономію.

У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин
Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав
ентузіязму в боротьбі, який підтримував ввесь час наддніпрянський
уряд.""