Лекція № 12. Капітал. Витрати виробництва, ціна і прибуток.

План: 1. Соціально-економічний зміст поняття “капітал”. Постійний і змінний капітал.

2. Виробничі фонди підприємства і витрати виробництва, собівартість. Амортизація.

3. Ціна і прибуток.

1. Первісне значення слова “капітал” (від лат. capitalist) – головний. Згодом у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму. Першу спробу наукового аналізу капіталу зробив Аристотель. Він запровадив поняття “хремастика” (хрема – майно, володіння). Під хремастикою учений розумів мистецтво забезпечення достатку або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Класики політичної економії А.Сміт та Д. Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, харчів, грошей тощо). Водночас вони стверджував, що праця – єдине джерело вартості лише в умовах простого товарного виробництва, а за капіталізму таким джерелом є й інші фактори, зокрема капітал.

Сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов`язали його з особистим фактором виробництва, з фактором часу.

Капітал – самозростаюча авансова вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.

Загальне поняття “капітал” конкретизується у багатьох формах капіталу: власний/залучений, речовий/людський, промисловий/торговельний/позичковий, основний/оборотний, реальний/фіктивний, індивідуальний/колективний/суспільний, національний/міжнародний, постійний/змінний.

Складові капіталу, які витрачаються на організацію виробництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати виробника на придбання засобів виробництва є незмінними й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. Маркс назвав їх постійним капіталом і позначив буквою “с” (від початкової букви латинського слова constant – постійний ). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, створює споживчу вартість, але не бере участь в процесі збільшення вартостей, а отже, не створює додаткової вартості.

Інша частина витрат виробника, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, - це змінний капітал, “v” (varitous – змінюваний). Він збільшує первинну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, який отримує робітник у формі заробітної плати, а й створює надлишок вартості – додаткову вартість.

Змінний капітал, представлений функціонуючими працівниками, створює нову вартість, в тому числі додаткову. Наприклад, на фабриці фонд заробітної плати робітників протягом місяця становить 10 тис. дол., а вони виробляють продукції (після відрахування перенесеної вартості постійного капіталу) на суму 40 тис. дол. Додаткова вартість становитиме 30 тис. дол.

Додаткова вартість – це вартість, створена працівниками понад вартості робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (w) можна виразити так:

W = C + V – m

де m – додаткова вартість.

Робоча сила – це прихована здатність до праці, а не сама праця. Щоб вона відбулася, робітникові необхідно продати “робочі руки” тим, у кого є засоби праці.

Товар робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхідних для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім`ї. Споживча вартість даного товару полягає в його здатності виробляти додаткову вартість.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу є нормою додаткової вартості.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (верстати, машини, устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо). Засоби виробництва у процесі праці є невід`ємним фактором виробництва, але самі національного доходу не створюють.

2.Виробничі фонди – сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі. Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні і оборотні фонди тощо. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.

Основні виробничі фонди (основний капітал) – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру їх зношування. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину. Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукту повертається до підприємця у грошовій формі.

Щоб забезпечити своєчасне і повне оновлення основних виробничих фондів, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичний і моральний знос. Амортизація – це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру їх зносу на вироблений продукт і використання цієї вартості для наступного відтворення засобів праці. Вартісне зношування є грошовими виразником фізичного і морального зносу. Фізичне зношування – поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту. Моральне зношування – втрата основними фондами частини своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Норма амортизації – виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу

Витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю

Собівартість продукції підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати таким чином: 1 – матеріальні затрати; 2 – витрати на оплату праці; 3 – відрахування на державне соціальне страхування; 4- відрахування на обов`язкове медичне страхування; 5- амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію; 6 – інші витрати.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості – основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва та ефективне використання особистого і речового факторів виробництва. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.

3.Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення. За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

Цв = С + V + р,

де Цв – ціна виробництва, с – постійний капітал, v – змінний капітал, р – прибуток.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції. За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції. Ціна виконує такі основні функції: облікову; розподільчу; стимулюючу.

Облікова функція полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно-необхідної, а отже, й корисної праці. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та інші пропорції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, й насамперед додаткової вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни.

В Україні класифікація цін здійснюється їх поділом на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості й прибутку.

За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей – валову виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша – на заробітну плату працівників (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю – це й є прибуток (кількісне визначення цієї категорії).