Надія і любов

Любов усього надіється. Християнську надію, – навчає св. Тома Аквінський, – визначають як довірливе очікування на вічне щастя. Ця певність родиться з надійної обітниці Бога, що Він дасть життя вічне своїм вірним слугам. Бо любов, як усуває гріх, усуває також перешкоди в осягненні вічного щастя. Любов, зростаючи, збільшує також і скріпляє нашу надію. Напевно, вона також не є перешкодою для чистої любові, бо любов, – як каже св. Діонісій Ареопагіт, – природно прямує до єдності з улюбленим предметом. Тим більше, – зауважує св. Августин, – любов є як золотий вузол, що єднає серце люблячого і улюбленого. А тому що ця єдність не можлива здалека, тому той, хто любить, завжди бажає присутності улюбленого.

Наречена з "Пісні пісень", будучи далеко від свого Любого, тужила за ним і просила своїх приятельок, щоб розповіли Йому про її муку – бажала, щоб прийшов втішити її своєю присутністю: "Я заклинаю вас, дочки єрусалимські, як знайдете мого любого, то що звістите йому? Що я з любови знемагаю!" (П. п. 5, 8). Особа, котра дуже любить Ісуса Христа, не може, живучи тут на землі, не бажати, щоб якнайскоріше дістатись до неба і з'єднатися зі своїм любим Господом.

Бажання побачити Бога в небі є чистою і досконалою любов'ю, не через насолоду, яку там переживемо, люблячи Бога, а через уподобання, яке Бог знаходить у нашій любові до Нього. Насолода, яку переживають блаженні неба у любові до Бога, не зменшує чистоти їх любові, бо вона нерозривно зв'язана з любов'ю. Проте святим більше подобається любов до Бога, ніж насолода, яка з неї випливає. Хтось міг би сказати: "Але бажання нагороди є любов'ю більше корисливою, ніж тою, що випливає з приязні". Треба відрізнити нагороди, обіцяні людьми, від нагороди неба, обіцяної Богом тому, хто любить його. Нагороди, які жертвують люди, є відмінні від них самих, бо люди не винагороджують самі собою, але тільки своїми благами. Зате найбільшою нагородою, яку Бог жертвує блаженним неба, є дарування Самого Себе: ,,Твоя нагорода буде вельми велика" (Буг. 15,1). Бажання неба є бажанням Особи самого Бога, котрий є нашим завершенням і кінцевою метою.

Хочу тут згадати про один сумнів, який легко може з'явитися у людини, яка любить Бога і старається повністю з'єднатися з Його волею. Якби колись було їй об'явлено, що буде осуджена чи зобов'язана згодитись на це, щоб повністю з'єднатися з волею Бога?

Ніколи, – навчає св. Тома. Навпаки, твердить, що згрішила б, згодившись жити в стані гріха, суперечному кінцевій меті, вказаній їй Богом, який не створює нас для пекла, де ненавидять Його, але для неба, де всі Його люблять. Він не бажає нічиєї смерті, навіть грішника, але хоче, щоб усі навернулися і спаслися. Цей святий Учитель Церкви твердить, що Господь не хоче нічийого осудження. Саме тому, якщо хтось згодився б на власне осудження, не з'єднався б з волею Бога, але вибрав своєю волею гріх. А якщо Бог, – хтось спитає, – передбачаючи чийсь гріх, засудив би його на кару, і коли б це було об'явлено винуватому, чи тоді він зобов'язаний згодитись на нього? Ані тоді, – каже св. Учитель, – проте повинен поставитися до цього об'явлення як до перестороги, якби дальше тривав в гріху, а не як до невідкличного Божого вироку.

Нехай кожний старається відкидати думки так шкідливі, що доводять лише до недбалості в довір'ї і любові до Бога. Любім Ісуса Христа, наскільки лише можемо тут на землі, і в кожну мить бажаймо піти до неба, щоб там Його побачити і любити досконало. Це нехай буде головним предметом наших надій: піти туди, щоб Його любити з усіх наших сил. Щоправда, вже в цьому житті нам дано наказ любити Бога з усіх наших сил: "Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю " (Лк. 10, 27), але св. Тома твердить, що люди на землі не зуміють виконати цю заповідь досконало. Лише Ісус Христос, будучи водночас Людиною і Богом, а також Мати Божа, яка була повна ласки і вільна від первородного гріха, досконало виконали її. Зате ми, діти Адама, заплямлені провиною, не зуміємо любити Бога без жодної недосконалості; щойно в небі, коли побачимо лицем в лице, тоді навіть любов Його з усіх сил буде для нас необхідністю.

Ось мета всіх наших бажань, туги, думок і надій: здобуття неба, щоб насолоджуватися Богом, люблячи Його з усіх сил і втішаючись Його радістю. Святі щоправда насолоджуються своїм щастям у Царстві насолод, але найбільшою їх насолодою, яка поглинає всі інші, є усвідомлення безмежного щастям, яким тішиться їх Господь, через їх безконечну любов до Нього. Кожен святий з любові до Бога волів би втратити всі свої радості і терпіти кожну муку, щоб тільки Богові не забракло – якщо це лише можливе – крихти щастя. Все їх небо полягає в усвідомленні, що Бог є безконечно щасливий і що ніколи Йому цього щастя не забракне у вічності. Таким є значення слів Господа, звернених до особи, котрій дає у власність свою славу: " Увійди в радість пана твого" (Мт. 25, 21). Це не радість входить в душу блаженного, але блаженний в радість Господа, котра саме є предметом його радості. Таким чином добро Бога буде добром блаженного, багатство Бога його багатством і щастя Бога його щастям.