Видіння, яке ощасливлює

Душа, зараз після входження до неба, бачачи виразно – завдяки блиску слави неба – безмежну красу Бога, буває повністю захоплена і поглинута любов'ю до Нього. Тоді розпливається в Ньому, з почуттям великого щастя а також занурюється у безмежному морі Божої доброти. Забуває про саму себе і, захоплена Божою любов'ю, вже не думає про ніщо інше, як тільки про любов до Нього: "Насичуються ситтю дому твого, потоком солодощів твоїх їх напуваєш" (Пс. 36, 9). Люди, упоєні якимсь напитком, вже не думають більше про себе; подібно блаженна душа вже не думає ні про що інше, як тільки про любов і щоб подобатися Любому. Бажає мати Його повністю і дійсно має Його вповні і без страху, що могла б будь-коли втратити Його. Бажає в кожну мить жертвуватися Йому з любові і здобуває це, бо кожної миті вся віддається Богові повністю. Бог з любов'ю обіймає її і так перебуває в Його обіймах цілу вічність.

У небі душа є повністю з'єднана з Богом і любить Його з усіх сил справжньою і гарячою любов'ю, проте тільки обмеженою, бо як створіння, не здатна до безмежної любові, але такою великою, що її цілком задовольняє і насичує, так, що душа не бажає нічого більше. Бог взаємно дається їй і єднається з душею, наповнюючи її Собою, наскільки вона здатна до цього відповідно до своїх заслуг. Тоді єднається з нею вже не через свої дари, світло, любовне притягання, але самою своєю Істотою. Так, як вогонь проникає залізо і здається, що перемінить його усе в себе, так Бог проникає душу і наповнює її Самим Собою. Хоч вона не втрачає свого буття, однак стає так дуже наповнена і поглинута цим безмірним морем Божої Істоти, що стає майже знищена; неначе б її вже не було. Ось ця щаслива доля, про котру просив апостол Павло для своїх учнів: "і таким чином сповнились усякою Божою повнотою " (Еф. З, 19).

Це найвища мета, яку Господь у своїй доброті наказав нам осягнути у майбутньому житті. Доки душа не дійде до єдності з Богом в небі, де ця єдність є досконала, не знайде на землі повного відпочинку. Правда ті, які люблять Ісуса Христа, знаходять свій мир у з'єднанні з Його Божою волею, але не зазнають в цьому житті повного відпочинку, бо здобуваємо його щойно тоді, коли зречемося самих себе з любові до Бога і дійдемо до кінцевої мети, якою є споглядання Його лицем в лице. Доки душа не здобуде цієї мети, повна неспокою, зітхає і каже з тугою: "Ось за мій мир я мав гіркість, гіркоту" (Іс. 38, 17).

Так, мій Боже, триваю в мирі на цій долині сліз, бо така твоя воля, але не можу не відчувати невисловленої гіркоти, бачачи, як я віддалений від Тебе і як ще недосконале моє з'єднання з Тобою, котрий є моїм Центром, моїм Усім, моїм Відпочинком.

Тому святі, хоч палали гарячою любов'ю до Бога на цій землі, проте завжди тужили за раєм. Давид кликав: "А я в моїй правді твоє лице побачу, і проснувшися, насичусь твоїм видом" (Пс. 17, 15). Св. Павло говорив про себе: "Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути" (Фп. 1, 23). А св. Франциск Асизький повторював: "Таке велике добро, котрого очікую, що кожна мука є для мене насолодою". Все це були прояви досконалої любові. Св. Тома Аквінський навчав, що найвищий ступінь любові, яку може здобути душа в цьому житті, це гаряче бажання з'єднання з Богом і радіти Ним у небі. Але ця насолода Богом в небі не стільки полягає – як ми вже сказали – в радості душі з того, що Бог їй дає, скільки в радості насолодою самого Бога, котрого душа любить більше, ніж себе.

Найбільшою мукою душ в чистилищі є бажання мати Бога, котрого вони ще не мають. Ця мука особливо терзає душі, які в цьому житті мало бажали неба. Тим більше, – каже Кард. Беллярмін, – в чистилищі є певна в'язниця, названа ним почесною, де душі не є мучені муками почуттів, а лише неможливістю оглядання Бога. Ще більше на цю тему говорять інші святі: св. Григорій Великий, св. Беда Блаженний, св. Вікентій Феррерій, св. Бригіда. Ці муки зноситься не за вчинені гріхи, але за холодність в бажанні неба. Багато душ, щоправда, бажає досконалості, але одночасно більш байдужим є для них оглядання Бога в небі і з'єднання з Ним від життя на цій землі. Життя вічне, яке Ісус Христос вислужив нам своєю смертю, є благом незвичайно великим, отже карає Він потім душі, які мало бажали Його в цьому житті.