Степан БЕН

Бендюженко (Бен) Степан Федорович народився 24 листопада 1900 року в с. Лозоватка на Звенигородщині. За довідкою Лозоватської сільради, виданою на вимогу слідчих органів у 1937 році, батьки його перед колективізацією мали шість гектарів землі і власний реманент (кількість членів сім’ї не вказана). Закінчив сільську вищепочаткову школу, вчився в учительській семінарії, що відкрита була в 1918 році на батьківщині Тараса Шевченка в Кирилівці, закінчив два курси педагогічного інституту. У судовій «справі» фігурують плутані відомості, що Бендюженко служив «у Петлюри штабістом», а також у Денікіна і навіть у якійсь банді Гризла.
Службу в Червоній Армії відбував протягом 1920 — 1922 років, після чого повернувся в Лозоватку, працював коло землі, продовжував займатися самоосвітою й періодично виїжджав до Києва та Харкова в справах публікації своїх віршів. У 1928 році на одному з літературних вечорів Микола Зеров почув вірші Степана Бена. Після публікації їх у періодиці привітав автора як надійну зміну неокласиків. Але пізніше Степан Бен став членом літорганізації «Плуг».
Арештовувався в 1929 році Черкаським ДПУ чи то за зв’язки з СВУ (так принаймні свідчить довідка сільради), чи за агітацію проти колективізації і протягом трьох років відбував заслання десь на Крайній Півночі. Повернувшись додому, вчителював спочатку в Лозоватці, а потім у с. Княже на тій же Звенигородщині.
Як поет Степан Бен не встиг розкрити свої можливості на повну потужність, оскільки видав лише одну збірку віршів «Солодкий світ» (1929), опубліковану видавництвом «Плужанин». Під час обшуку 27 липня 1937 р. в нього забрано дванадцять зошитів і один блокнот з віршами, сліди яких досі не віднайдені. З тих публікацій, що збереглися, неважко зробити висновок, що їхній автор був поетом високої художньої культури (недарма ж на нього звертали увагу неокласики), мав стійкі й достатньо виразні соціальні та національні переконання, прагнув поєднати в своїй творчості «солодку» і «гірку» любов до України та її безталанного народу з любов’ю до «людини світової», вільної, розкутої і ні від кого не залежної. Йому боліла пітьма українських хуторів, «пронизаних полинною печаллю», він страждав від того, що «хмурий листопад» брів на ті хутори «під дзенькіт чоток і лопат» і тому закликав не відчиняти йому воріт, замкнути перед ним «на засуви всі двері» і вірити, що на обріях наших орбіт («у згустках золотих і синіх вечорів») все-таки з’явиться колись «новий золотіючий світ».
Повторно арештований 2 серпня 1937 р. оперупов-новаженим НКВС УРСР сержантом держбезпеки Котляренком М. Слідство вів лейтенант Добричев, звинувативши Степана Бена в участі у «шпигунсько-повстанській організації, якою керувала польська розвідка». Протоколи допитів свідчать, нібито поет визнавав свою вину, яку підтверджували кілька інших «учасників» цієї лжеорганізації — переважно селяни Звенигородського, Шполянського та інших районів Черкащини. Слідству підлягали більше 50 чоловік, з яких 33 засуджені 22 жовтня 1937 р. до розстрілу.
Вирок виконаний 1 листопада 1937 р. опівночі.
Перегляд цієї «справи» відбувся в 1958 році. У висновках слідчого, а також у протесті прокуратури Черкаської області і в рішенні трибуналу Київського військового округу значиться, що всі, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджені в 1937 р. безпідставно, тому вирок скасовувався, а справа припинялася «за недоказанностью обвинения».
Степан Бен реабілітований посмертно.