Часть I 1 страница

4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури

Розвинута особистість повинна поєднувати в собі як високі морально-етичні якості, так і відповідний рівень естетичної культури. Естетичне в людській поведінці проявляється в культурі взаємовідносин з іншими людьми, вмінні виявити і застосувати на практиці загальноприйняті етикетні норми і правила спілкування. Естетична культура особистості відображає рівень набутих протягом життя естетичних знань, смаків, уподобань. Адже естетичне виховання у всій сукупності своїх методів, форм, засобів триває протягом усього життя, будучи невід’ємним компонентом духовного світу людини. Рівень естетичної культури залежить від загального духовного розвитку людини, ступеня отриманих естетичних знань, художнього навчання і своєю чергою позитивно впливає на них. Кожне суспільства, кожна нова епоха вносять свої корективи у розуміння сутності естетичного компоненту поведінки особи, але у найбільш широкому сенсі естетичну культуру розуміють як наявність сформованого естетичного смаку, естетичного ідеалу, розвинутих естетичних почуттів, здатність до безпосередньої естетично-перетворювальної діяльності. Естетична культура відтворюється в потребах, поглядах, ставленні до навчання, праці, відпочинку, спорту, побуту, суспільного життя, навколишньої природи тощо. Структура естетичної культури є багатомірною і співвідноситься із суспільною культурою в цілому. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини здатністю відчувати красу і її відтворювати. Тому естетична культура виступає як міра універсальності і гармонійності особистості, яка відчуває власну унікальність і відповідно сприймає інших як самобутніх індивідів. Для естетично розвинутої особистості світ стає більш відкритим, цікавим і зрозумілим. А зміна ставлення до зовнішнього світу передбачає і позитивне ставлення до самого себе, що відображає універсальну людську сутність: „Все в мені, та я в усьому” (Ф.Тютчев).

Естетична культура найяскравіше проявляється у взаємостосунках з іншими, у безпосередній повсякденній поведінці людини, її вмінні керувати власними емоціями, стримувати гнів, образи, виявляти повагу, гідність, ввічливість. Це ті ознаки, які підносять якість міжлюдських взаємин. Естетика зовнішньої культури поведінки формує перше враження від людини, а воно є дуже важливим. Це і зовнішній вигляд – одяг, взуття, зачіска, аксесуари, а також вміння триматись, жестикулювати, висловлювати думки. Як писав великий російський письменник А.Чехов: „В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”.

На зовнішні естетичні риси людини суттєво впливає таке явище, як мода. Мода – феномен, який у найбільш концентрованому вигляді відображає стан естетичної культури суспільства в межах певного історичного часу. Мода, будучи квінтесенцією естетичної свідомості конкретного соціуму, яскраво віддзеркалює духовні потреби суспільства. Модою у широкому сенсі називають панівне на певному етапі і загальноприйняте ставлення соціуму до зовнішніх форм культури: способу життя, норм спілкування, стилю одягу, предметам побуту, тощо. Поняття моди визначає критерії краси людської поведінки, які є актуальними саме для даного часу. Ці критерії стають загальноприйнятими в межах якоїсь соціальної групи, а то й суспільства в цілому і на їх основі оцінюється спосіб життєдіяльності індивіда. Сьогодні цей момент моди часто позначається словом „культовий” (культові пісні, книги, кінофільми, а також співаки, актори, а ще предмети одягу, аксесуари, автомобілі тощо”). Мода стосується мовленнєвої культури, способів і манери триматися на людях і спілкуватись. Існує мода і на певні професії, на спосіб праці і відпочинку.

У вузькому значенні поняття моди вживають передовсім стосовно вбрання, призначення якого надати людині більшої краси і привабливості. Хоча основне призначення одягу від часу його виникнення є суто утилітарним, все ж ідея краси і привабливості становить найбільший стимул для розвитку моди. Історичний розвиток одягу невіддільний від моди, тому здебільшого ці поняття ототожнюють. Ще до винайдення тканин і одягу людина прагнула прикрасити своє тіло татуюванням, малюнками вохрою, шкірами тварин, пір’ям, різними прикрасами. Чоловіки пишались рубцями і шрамами на тілі, які свідчили про їх ратні подвиги, мужність і силу. Жінки задля чоловіків прикрашали обличчя гримом, вигадували хитромудрі зачіски, носили громіздкі прикраси. Іноді мода була жорстокою, „вимагала жертв”, коли калічили ноги заради маленької ступні, металевими обручами видовжували шиї, тісними корсетами звужували талію, проколювали губи, вуха, брови тощо.

В стародавні часи мода носила становий характер і представники кожного спільного прошарку змушені були одягатись згідно строго визначених норм. Але і в ті далекі історичні часи знаходились сміливці, які порушували „норми пристойності” і шокували сучасників екстравагантністю. Наприклад, Римський імператор Максиміліан І обурювався: „Людське шаленство не має меж! Носять такі короткі плащі, які не закривають ні переду, ні заду”. Це стосувалось коротких чоловічих плащів, які стають модними у рицарську добу. Середньовічні франти, коли була відсутня мода на кишені, носили різні гаманці, сумочки, які кріпились до пасків. Тоді чоловіки носили і не дуже зручне взуття із довгими носами. Відомо, що граф Анжуйський, намагаючись приховати свої негарні ноги, прив’язував носок вузьких мештів до колін. Його піддані змушені були й собі наслідувати цю звичку. При королівських дворах, в середовищі аристократів і формувались нові модні віяння. Як кажуть: „Де розкіш, там і вибагливі смаки”. Якщо до моди схильні були чоловіки, то що вже говорити про жінок! Їх фантазія завжди вражала уяву. Ідеал жіночої краси історично змінювався. Антична скульптура доносить зразки божественно прекрасних жіночих фігур із надзвичайно гармонійними пропорціями. Якщо античність оспівувала красу оголеного тіла, то Середньовіччя заховало „гріховне” тіло під пишний одяг. Вбрання середньовічної жінка щільно закриває усі частини жіночого тіла, яке згідно християнської догматики є „посудиною гріховною”. Але Ренесанс, реабілітуючи земну красу, знаменує сміливий переворот у одязі, який вже не скриває жіночих принад, а констатує прагнення до гармонії чуттєвості і тілесності. Сукня стає більш зручною і м’якшою, а декольте – сміливішим. У наступні століття тенденція до більшої відкритості і легкості у жіночому вбранні є домінуючою. Щоправда, в іспанській моді уподобання залишаються жорсткими і строгими, що перешкоджало жінкам показувати тіло. Високі гофровані і гаптовані комірчики пишно прикрашають і жіночий, і чоловічий одяг. В добу бароко і рококо посилюється тенденція до елегантності і вибагливості. Сукні вражають пишними оздобами, різноманіттям крою, поєднанням різних тканин. Фасони стають іноді дуже сміливими, відкривають груди і спину, але довжина сукні залишається незмінною.

В цілому протягом довгих століть загальні норми одягу були незмінними. Звичайно жіноча мода була більш мінливою, хоча історія чоловічого костюму є не менш цікавою. У різні часи основними законодавцями європейської моди були Італія, Іспанія, Англія, Франція. Від ХVШ століття саме Франція утверджує свою авторитетну першість у світовій моді. Англія і Франція як конкуруючі центри моди, репрезентують два різних напрями – строгий (класичний) – у Лондоні і вільний, розкріпачений, більш сексуальний – у Парижі. До сьогодні поняття „класичний костюм”, або „англійський стиль” представляє більш консервативну тенденцію. А Париж асоціюється із надто вибагливим і екстравагантним смаком. Поняття французької моди як унікального феномену складається у добу правління короля Людовіка ХІV, якого називали „Королем – Сонцем”, який був справжнім диктатором. Саме йому належить гасло: „Держава – це Я”, а всі піддані покликані були догоджати його волі і примхам. При Версальському дворі життя аристократії підпорядковується строгим етикетним приписам як у сфері „пристойної поведінки”, так і вбрання. Придворне життя того часу уподібнюється до театру, коли придворна знать від ранку до вечора грала відведені ролі. Королівські фаворитки диктували нові смаки, аби сподобатись королю інші жінки їх наслідували в усьому. Своєрідною стає чоловіча мода. Це була „епоха париків, пудри, рум’ян”. Мода на парики виникла тоді, коли король Людовік ХІV почав лисіти. Наступні королі - Людовік ХV і ХVІ продовжували дотримуватись сформованого „королівського” етикету, який зобов’язував придворних одягатись згідно стандарту. Регламент передбачав усі найдрібніші деталі. Найвідомішими провідниками французької моди були – Рішельє, мадам Помпадур, її наступниця мадам Дюбарі ( Марія Антуанетта, котру стратили у часи революції .Збереглось 500 малюнків з нею, котрі демонструють все різні сукні). Вже від цього часу про французьку моду говорять як про світову, коли „Версальський диктат” захопив усі європейські країни. Новинки французької моди популяризував журнал „Галантний Меркурій”, де поміщались картинки з моделями і коментарями що і як необхідно носити, а що є ознакою „поганого смаку”. Аристократи з усіх провідних європейських дворів посилали до Парижа своїх кравців, аби перейняти модні взірці. Поступово це призводить до усунення яскравих відмінностей у національному крої, стираються згодом і разючі соціальні відмінності. ХVШ століття в історії європейської моди називають „галантним”. В цей час підноситься „культ елегантної жінки”, яка відзначається вишуканими манерами, витонченістю і граційністю. Галантний флірт, придворні інтриги стають основним заняттям. Чоловіча мода носить ознаки жіночості (костюми, парики, рум’яна, білила).

В наступні часи мода видозмінюється, хоча й надалі з Парижем пов’язана історія високої моди – „від кутюр” – вузького кола найавторитетніших модельєрів, які зосереджені в одному районі на Єлісейських полях. Засновником моди високого стилю вважається Чарльз Фредерік Ворт, який у 60-х р.р. ХІХ століття здобув славу „некоронованого короля” паризької моди. З його ім’ям пов’язані перші покази мод, коли моделлю стала його дружина. Справу батька згодом продовжили сини. Високі стандарти паризької моди утверджували Поль Пуаре, мадам Віонне, Скьяпареллі, знаменита Коко Шанель, яка вже орієнтувалась на широке коло споживачів і прагнула завоювати прихильність простих верств. У післявоєнний час шаленого успіху досягнув Крістіан Діор, котрий понад усе прагнув якнайкраще „одягати жінок і робити їх більш красивими”.

Сьогоднішня індустрія моди тримається на творчій фантазії величезної кількості модельєрів і дизайнерів, професійність яких набуває справжнього мистецького рівня. Покази мод перетворюються у захоплюючі шоу. Але висока мода із властивими їй ознаками елітарності визначає основні тенденції повсякденного вбрання найширших верств споживачів. Адже модельєри в кінцевому рахунку працюють на споживача.

Мета моди – завоювати якнайбільшу кількість прихильників, досягнути всепоглинаючого панування. Ця основна тенденція моди скриває в собі її кінець. Коли виникає загроза перетворення модного одягу в одноманітну уніформу, стандартне обмундирування, то по-суті, мода і перестає бути модою. Кожен модний цикл включає такі фази: 1). Виникнення оригінальної моделі; 2). Визнання її модною у вузьких елітарних колах; 3). Перехід на серійне виробництво і здешевлення; 4). Перенасичення ринку споживання, що веде до знецінення і втрати попиту. Модні ексклюзивні новинки, коли отримують визнання у широких верствах споживачів набувають категорії стандарту.

Мода передбачає щось абсолютне нове, унікальне і оригінальне. Бути модним – це іти попереду, а не наслідувати усіх. Іноді в моді зустрічається інші тенденція, коли звичайна робоча річ, елемент повсякденного одягу підноситься на вищий щабель, завойовує популярність у вибраних колах. Показовими в цьому плані є джинси, які із розряду звичайного робочого одягу перетворились у невід’ємний атрибут не лише молодіжної моди, але й всезагальної.

Якщо окреслювати основні тенденції сучасної моди, то в цілому її характеризує мобільність, свобода, зручність. Провідною є тенденція на практичність і омолодження, коли не надто різко відрізняється стиль повсякденного і ділового одягу й не відчутним є бар’єр між формою вбрання представників різних вікових категорій. Очевидним є і відсутність колись неперехідної грані між чоловічим і жіночим стилем одягу. Брюки, коротка стрижка, коротка спідниця – ці кардинальні завоювання емансипованої жінки ХХ століття залишаються актуальними і для моди ХХІ століття. Усе помітнішим стає прагнення чоловіків до творчої фантазії як в сфері вбрання, так і зачісок, візажу. Стиль чоловічого одягу набуває більшої свободи й екстравагантності. Мода останніх десятиліть в цілому вражає сміливістю і відкритістю з надто підкресленим акцентом на сексуальній розкріпаченості. Сексуальність завжди було невід’ємним атрибутом моди, що по-суті і стимулює її розвиток. Бажання подобатись і бути привабливим спонукає врешті-решт кожного дбайливіше ставитись до зовнішнього вигляду. Але сучасне жіночого вбрання іноді шокує своєю „лаконічністю” і „прозорістю”. Жіноча мода в порівняні із чоловічою є більш емоційною і фантазійною. Тут гостро відчувається прагнення до свіжості і новизни. Як кажуть дизайнери „жінка – це сама мода, бо нема моди без жінки і нема жінки без моди”.

Чоловіки дотримуються більшої стриманості. Чоловічий стиль формують такі важливі атрибути, як суперсучасні мобільні телефони, престижні марки автомобілів із різними „наворотами”. Це як фетиші чоловічої успішності і діловитості. В сучасних умовах вони виконують роль тих колишніх лицарських обладунків, які підкреслювали суто чоловічі якості – мужність, рішучість, спритність, геройство.

Мода піддається швидкій зміні у відповідності до ритму самого життя. Хоче людина, чи ні мода все рівно затягує її у свій вир, бо вона всеохоплююча і всепоглинаюча. Мода існує як на демонстраційних подіумах, так і на вулицях і у повсякденності. Через екрани телевізорів, з обкладинок популярних журналів мода елітних кіл проникає до широких мас. Іноді те, що викликало нарікання і несприйняття, дуже швидко наслідується усіма. Мода дуже швидкоплинна і змінюється від сезону до сезону. Естетичні смаки і уподобання постійно змінюються, аби не набридати одноманітністю і стандартністю. Мода завжди націлена на майбутнє і мінливість становить її сутність.

Висновки.

- Естетичне, як суттєва характеристика людського відношення до дійсності, має універсальний характер, тобто його прояви не обмежуються окремими формами присутності, а так чи інакше наявні в усіх основних сферах людської життєдіяльності, тому існують естетика виробництва, сфери побуту та дозвілля, естетика людського спілкування, соціально-політичних процесів та явищ, естетика духовних та духовно-практичних процесів.

- Проте в найбільш інтенсивних формах естетичне проявляється у сферах духовно-практичної діяльності суспільства: в пізнанні, релігії, мистецтві, де духовний зміст визначає матеріальну форму та способи функціонування продуктів духовно-практичної діяльності. Але лише мистецтву належить роль прямого творчого продукування та історичного нарощування естетичних цінностей та естетичної діяльності.

- Уважне дослідження явищ естетичного плану дозволяє виділити та розрізняти поняття естетичної культури та художньої культури або просто естетичного та художнього. Вони відрізняються переважно тим, що художнє передбачає діяльність втілення в матеріал таких образів свідомості, які є результатом перетворення дійсності на основі уяви, фантазії, естетичного довершення, типізації та індивідуалізації реальних явищ, в той час як естетичне має місце й там, де людина просто впорядковує дійсність у відповідності із уявленнями про зручність ат приємність.

- Універсальний характер художньо-естетичного освоєння дійсності людиною проявляється у надзвичайно широких проявах мистецької діяльності: за відому нам історію людства мистецтво набуло колосального розгалуження. Його прояви фіксуються в поняттях видів мистецтва, його жанрів та в тих художніх стилях, що історично вироблені в межах людської культури.

- Однією із найважливіших для людини сфер проявів естетичного постає людське спілкування, яке, будучи заплідненим естетичним відношенням, робить його не лише приємним, а й багатим за змістом. Серед різних аспектів людського спілкування в наш час інтерес та увагу (особливо у молоді) викликає феномен моди, що носить поліфункціональний характер.

ТЕМА 7. ПРОМИСЛОВЕ МИСТЕЦТВО І ТЕХНІЧНА ЕСТЕТИКА

Технічна естетика становить окрему галузь естетичних знань, яка торкається процесу трудової діяльності людини, сфери виробництва матеріальних благ. Вся суспільно-історична практика людства засвідчує прагнення людини перетворювати довколишній світ за законами краси і гармонії. Виникнення промислового мистецтва було безпосередньо пов’язане із бажанням людини прикрасити побут і оточуюче середовище. Кожна річ матеріального виробництва, предмети вжитку, знаряддя праці, виготовлені людиною неодмінно поєднують чисто утилітарну функцію із естетичною, що відображає гармонію краси і користі.

1. Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну

2. Історична динаміка промислового мистецтва. Проблема гармонії краси і користі

3. Промислова естетика ХІХ – ХХ століття

4. Естетична цінність техніки і новітніх інформаційних технологій. Духовність людини в умовах сучасної техногенної цивілізації

1. Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну

Естетика як наука про „досконале” і „прекрасне”, про закони творчого освоєння довкілля, спрямована передовсім на спосіб буття людини, сенс якого полягає у виробничо-практичній діяльності.

В процесі трудової діяльності людини намагалась пристосувати природу до своїх потреб, але процес цей відбувався не стихійно і не лише у відповідності до практичних потреб, а згідно естетичних законів, тобто у відповідності із духовними запитами людини, вищою метою яких була довершеність і краса. Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в самій людині, яка завжди творчо підходить до процесу праці і організації свого життєвого середовища. Тому існує діалектичний взаємозв’язок між естетичним і творчим характером людської діяльності. Естетична діяльність є невід’ємним компонентом трудової діяльності, тому естетичний аспект притаманний будь-якому різновиду соціальної практики. Естетичне ставлення людини до оточуючого світу і трудової діяльності визначає основний зміст і призначення промислового мистецтва.

Результатом естетичної діяльності є не тільки світ предметів та навколишнє середовище, преображені згідно ідеї прекрасного, але й сама людська суб’єктивність, яка удосконалюється завдяки творчому досвіду, розвиненому художньому уявленню. Звідси здатність відчувати форму, колір, матеріал, вміння образно мислити, вдаватись до аналогій, асоціацій, прагнення так організувати свою працю, щоб вона приносила насолоду. Естетичне ставлення до праці є найважливішою передумовою промислового мистецтва, як специфічної форми людської діяльності, спрямованої на пошук і створення довершених речей.

До сфери промислового мистецтва належать різні види предметно-практичної діяльності, знаряддя праці, засоби транспорту, різноманітні інструменти, устаткування, предмети побуту, усілякі речі, якими користується людина і які оточують її у повсякденному житті. Деякі види промислового виробництва за своєю сутністю володіють художнім характером – архітектура будівель, меблі, килимарство, ткацтво, різні види декоративно-ужиткового мистецтва – гончарство, ковальство, дерев’яне різьблення, скло, поліграфія, реклама, моделювання одягу. Якщо, наприклад, праця лікарів, педагогів, журналістів чи слюсарів, механіків, сантехніків, малярів не носить прямого художнього характеру, то в ній все одно присутній естетичний компонент.

Поряд із поняттям промислового мистецтва сьогодні частіше вживається термін „дизайн” (від англ.. design – проект, начерк, малюнок), який означає художньо-проектну діяльність, спрямовану на організацію індустріального виробництва, предметно-просторового середовища, промислового виробництва різних речей і предметів з високими споживчими властивостями й художньо-естетичними якостями. Художнє конструювання як метод дизайну не обмежується банальним проектуванням предметів інтер’єру, побуту, техніки тощо, але обов’язково включає щось особливо оригінальне і винахідливе, тобто художньо-творче. Поняття промислового дизайну пов’язане із народженням нової художньо-проектної ідеї, розробкою нових функціональних властивостей та стилістичної модернізації виробів промисловості – машинобудування, побутова техніка, прилади, технічні апарати тощо.

Дизайн заснований на особливому творчому методі компонування, метою якого є досягнення якісного ефекту. Дизайнерський винахід обов’язково характеризують два нюанси: 1) винахідливість, 2) художність. Тому дизайн ототожнюють і з мистецькою творчістю, яка не позбавлена геніальності. Терміни промислове мистецтво і дизайн по-суті є рівнозначними, а тому обидва є повноправними.

Дизайн охоплює і діяльність дизайнера, і результати його праці, і особливий метод проектування – художнє конструювання, і власну теорію – технічну естетику – науку, яка досліджує проблеми створення гармонійного предметного середовища із врахуванням новацій них змін. Технічна естетика – це поняття ширше від „дизайну”, бо включає не лише проектування, конструювання речей, а й охоплює весь процес промислово-технічного виробництва, його економічний, соціальний, моральний і естетичний компоненти. Термін "технічна естетика" переважно вживають у значенні теорії дизайну, тобто науки, що вивчає наукові принципи промислового мистецтва. Як окрема дисципліна вона існує від середини ХХ століття, коли виробляються комплексні методи і наукові підходи щодо дослідження історії розвитку промислового мистецтва і теоретичних аспектів технічної творчості. Проте інколи термін "технічна естетика" використовують і для характеристики естетичних якостей технічних виробів або технічного обладнання. Самий термін „технічної естетики” був запропонований чеським вченим Петром Тучною.

Технічна естетика спрямована на удосконалення культури матеріально-предметного середовища, довкілля і побуту через синтез науки, техніки і мистецтва. Що стосується змісту поняття „техніка”, то його походження ведуть від гр. „техне”, яке перекладається як майстерність, вміння, мистецтво. В античну добу індивідуальну ремісничу діяльність розуміли як особливе мистецтво, що ґрунтувалось на довершеній майстерності, професійній досконалості. Але історично зміст даного поняття змінювався. У наш час воно вбирає більш широкий сенс і означає сукупність різноманітних штучних засобів людської діяльності для використання у виробничій і невиробничій сферах для задоволення відповідних потреб. Основне призначення техніки – збільшувати ефективність людської діяльності за рахунок втілення у технічні пристрої результатів пізнання світу. Розвиток дизайну тісну пов’язаний із технікою, яка постійно модернізується, удосконалюється, урізноманітнюється.

Сучасне промислове виробництво, технічний прогрес вже не можливо уявити без мистецтва дизайну, мета якого полягає у формуванні естетичного предметного середовища, в якому гармонійно поєднуються матеріальні і духовні прагнення людини. Це підносить практичну функцію технічної естетики як науки про промислове мистецтво і дизайн. У більш широкому значенні іноді замість поняття „технічна естетика” вживають термін „промислова естетика”, яка розробляє усі аспекти естетичної діяльності в галузі сучасного промислового виробництва і підприємництва.

2. Історична динаміка промислового мистецтва. Проблема гармонії краси і користі

Дизайн – це єдність краси і користі, тому проблема співвідношення краси і практичності (утилітарності) належить до центральних у промисловому мистецтві. Під утилітарним розуміють практичність, придатність і зручність у користуванні, технологічну й економічну доцільність, а під естетичним – конструктивність форми, її вишуканість, зовнішню ефектність, стильність тощо.

На ранніх етапах розвитку матеріальної культури краса була невіддільно пов’язана із функціональним призначенням різних речей. Мистецькі твори створювались не лише задля естетичного милування. Досить часто вони мали практичне або культове призначення. Принцип зручності, ефективності та комфорту відігравав вирішальне значення у зміні форм і зовнішнього вигляду матеріальних речей. В залежності від функціональної потреби диференціювались форми, наприклад мисок, чаш, ваз тощо. Для різних потреб виготовлялись ужиткові речі і знаряддя праці найбільш зручних форм. Найдавніші предмети трудової діяльності (проколки, скребки, кам’яні ножі, сокири, лук і стріли, глиняний посуд) вже містять естетичний компонент, який, щоправда, пов´язаний не лише із їх функціональністю, але також із певними поза досвідними уявленнями людей (міфологічними, суспільними, моральними). Археологи вивчаючи пам’ятки первісної матеріальної культури, чітко розрізняють природну форму і штучну. На відміну від мистецького твору кожен технічний виріб має утилітарне призначення, тому його цінність визначається єдністю двох начал – краси і користі, форми і доцільності.

Вже в естетичних міркуваннях античних філософів знаходимо думки на цю тему. Одні доводили, що краса – це „чисте поняття”, яке не пов’язане із доцільністю, але інші ототожнювали ці поняття. Сократ (470 – 399 р.р. до н.е.), дискутуючи з Арістоппом, стверджував, що спис, щит, чи кошик для гною – гарні тільки тоді, коли відповідають своєму призначенню. Він також наголошував на ще одній ознаці, пов’язаній із практичністю – зручності, і доводив це на прикладі виготовлення панцира, який майстер пропорційно підганяє до „непропорційних” фігур. Краса ужиткових речей обов’язково співвідноситься із доцільністю їх форми. Так, до сьогодні своєрідним еталоном краси служать грецькі вази, які захоплюють досконалими пропорціями і відповідністю форми практичній функції ( гідрі – для носіння води із трьома ручками, кратери – із широким горлом для охолодження, амфори і пеліки – для вина і води для пиття, із відігнутими краями, лекіфи – для зберігання олії із вузькою шийкою та широкими краями). Розписи збагачували декоративність і художність зовнішнього вигляду.

Ужиткові речі неодмінно виявляли оптимальне співвідношення зручності, практичності із красивим зовнішнім виглядом. Латинське слово “bellus” (краса) етимологічно пов’язане із словом „bonus” – зручний, корисний, придатний, так само „краса” латинською мовою –„ formositas” (форма) підкреслює єдність прекрасного зовнішнього вигляду із доцільністю. У сфері ужиткового мистецтва краса має прикладне значення, тому промислове мистецтво носить прикладний характер. Але велика потреба в красі стимулювала також розквіт пластичного (образотворчого) мистецтва, де присутня ідея „чистої” краси, коли створюються речі спеціально для милування ока, які володіють самостійною естетичною цінністю, наприклад твори живопису, скульптури, орнаментально-декоративної пластики. Антична цивілізація уславилась неперевершеними здобутками в галузі архітектури, скульптури, живопису, які до нашого часу вважаються класичними взірцями, а передумовою цього був витончений естетизм їх побуту. Давньогрецький письменник Ксенофонт вустами свого героя підкреслював, що навіть „прості меблі для повсякденного вжитку, звичайні господарські речі стають набагато красивішими, завдяки правильному розташуванню, навіть кухонні горщики набувають приємного вигляду, якщо їх розумно розмістити”. Естетика доцільності простежується в усьому предметному світі стародавніх греків і римлян. Вже в їхній матеріальній культурі знаходимо приклади естетичної організації як побуту, так і виробничо-трудової діяльності.

Отже, з давніх-давен в процесі виробництва і праці поєднувались репродуктивна і творча функції. Так само і в добу Середньовіччя, ремесло і мистецтво були невіддільні, що супроводжувалось розквітом різних художніх ремесел. По-суті ремесло в цей час ототожнюється із поняттям дизайну, бо засноване на ідеї високої естетичної якості. Речі виготовлялись ручним способом на індивідуальне замовлення. Смаки виробника і споживача були визначальними. Між ними ще не стояв комерсант, бо речі не були ринковим товаром. В предметах ручної праці поєднувались технічні досягнення, комфортність для замовника і якісна краса. Високоякісні речі ставали цінними, набували вартості не тільки через функціональність, але й завдяки гідному художньому оформленню. Ремісники звичайно поєднували дві функції: мистецьку (шукали оригінальну форму, матеріал, підбирали відповідну палітру кольорів), і виробничу ( безпосередньо виготовляли річ). Сьогодні ж технічними розробками займається інженер, а над естетичним рішенням працює дизайнер. В стародавні часи часто утилітарна функція речей поступається чисто естетичній. Для нас сьогодні ці речі стають символом свого часу, а іноді засвідчують багатство, заможне становище, високий соціальний статус їх колишніх власників. Цеховий устрій середньовічного суспільства базувався на розподілі праці, але з окремих цехів поступово виділились і стали існувати самостійно архітектори, живописці, ювеліри.

В добу Відродження, в ХV – ХVІ століттях особливо підноситься статус художників, яких вже не вважають ремісниками. В галузі промислового виробництва поступово назрівають тенденції, які врешті-решт призвели до кардинальних якісних змін, які у ХVІІ – ХVVІІІ століттях набули революційного характеру. І пов’язані цей революційний переворот із розвитком машинної індустрії і механізацією промисловості. На зміну мануфактурного виробництва, заснованого на ручній праці приходить фабрично-заводське капіталістичне виробництво. В сфері індустріального виробництва кардинально змінється ситуація, коли продукти машинного виробництва вже не передають гармонії між функціональністю і красою. Серійне виробництво масового товару призводить до стандартизації як діяльності, так і її продуктів. Аби надати товарам індивідуальності, їх часто-густо просто прикрашали. „Краса”, яка ніби ззовні прикладалась до речей, виглядала штучною і фальшивою (звичайна „красивість”). Якщо раніше зовнішня краса передбачала і високу зручність, доцільність, то в період переходу до серійного виробництва краса не завжди була гарантією якості. Ця болісна проблема суперечності між практичною зручністю і гарним виглядом речей вимагала свого вирішення.