Періодизація історії української журналістики як наукова проблема

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. Адже відомо, що наскільки точною буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення і аналізу самої історії журналістики.

За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв’язання використовувалися вже готові схеми: уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу і радянську. До періодизації першої використовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української самостійності (тобто періодику української діаспори та дисидентського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали об’єктивне і усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об’єктивної, наукової концепції історичного розвитку української преси. А відтак ця проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

М. Ф. Нечиталюк у статті «Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень» слушно нагадує про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з української журналістики. Першим, хто висловився з проблеми періодизації, був О. Маковей. У статті «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики», що була написана з нагоди півстолітнього ювілею газети «Зоря Галицька», він запропонував виділити три періоди розвитку нашої преси

1) 1848-1861

2) 1862-1873

3) 1873-1898

У праці А. Животка «Історія української преси» (1940), нагадує Ф. М. Нечиталюк, пропонується така періодизація

1) від початку до середини 19 ст.

2) 1860-1880-ті рр.

3) 1880-1905 рр

4) 1880-1905 рр в Західній Україні

5) 1870-1890 рр за океаном

6) 1905-1914 рр

7) 1920-1939

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки. З огляду на це зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею як недостатні, такі, що потребують перегляду.

М. Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом регіональним.

1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини 19 ст.

2. Формування й функціонування журналістських систем – 60-90 –ті рр. 19 ст.

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народної революції і світової війни – 1898-1914 рр.

4. українська преса національно-визвольних змагань – 1917-1921 рр

5. національна патріотична журналістика Західної України та інша преса 20-30 рр 20 ст.

6. журналістика радянської України 20-х

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років

8. українська преса часів другої світової війни.

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна журналістика)

10 Українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована Нечиталюком концепція періодизації історії української журналістики спричинила активацію наукової думки навколо проблеми розробки даного питання. Невдовзі з’явилася стаття М. М. Романюка.

1. Зародження й становлення української журналістики від найдавніших часів до середини 19 ст
2. Формування журналістських систем – 60-90 рр 19 ст
3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898 -1905
4. Українська журналістика 1905-1914 рр
5. Українська журналістика у період першої світової війни – 1914 – 1917 рр
6. Українська журналістика періоду революції у Росії та національних визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917-1921
7. Західноукраїнська преса 20-30 рр 20 ст.
8. Преса Радянської України – 1920-1930-ті рр.
9. Українська еміграційна преса 20-40 рр 19 ст.
10. Українська преса періоду другої світової війни; тоталітарна журналістика – 1945-1990 – й рр.
11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика – 1945-1990-й рр..
12. Українська преса поза межами україни, преса української діаспори – 1945-1990 рр
13. Українська підпільна і неформальна преса, самвидав – 1960-1990 рр, напівлегальні видання – 1957-1990 рр.
14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 р і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору.

Але навчальна думка відрізняється від академічної, яка намагається описати явище якомога точніше, а тому окремі періоди доведеться укрупнювати. Отож навчальний курс «Історія української журналістики» побудований з чотирьох частин.

1. Від зародження української журналістики до її заборони в Росії Валуєвським циркульром 1863 р. Сутність періоду полягає в нагромадженні творчих сил, у численних спробах започаткувати українську періодичну пресу. Оскільки головний корпус такої періодики припадає на під російський культурний простір, то й назву для періоду можна запропонувати таку: Російсько-український період.
2. Австро-Український період. Охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в Під австрійській Україні. Розпочинається цей період з 1848 р. з «Весни народів», а увиразнюється на початку 1860-х рр., коли внаслідок адміністративних переслідувань у Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі 19-20 ст. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського товстого журналу «Літературно-науковий вісник» (1898), консолідуючого схід і захід України, митців різних напрямків. Утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об’єднань, що вийшли на арену політичної боротьби під гаслами української незалежності; а також повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 р. внаслідок перетворення держави з абсолютної на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод.
3. Перші три десятиліття 20 ст. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все, що робилося в тогочасній українській пресі виходить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичніх процесів трагічного для українства 20 ст. Завершення періоду пов’язується із самовбивством М. Хвильового і М. О. Скрипника, що сталися в 33 році і ознаменували собою початок нової епохи – доби тоталітаризму.
4. 1930-1980-ті рр.. Це час нищення української вільної думки, уніфікації духовного життя, і, як наслідок, - перенесення духовної діяльності в нелегальні форми і умови, під якими можемо розуміти дисидентство та еміграцію. Цей період тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких призвело до створення Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії.