МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ. Просвітництво - політична ідеологія, філософія і культура періоду утвердження буржуазних відносин

Просвітництво - політична ідеологія, філософія і культура періоду утвердження буржуазних відносин. Воно виникло у XVII ст. в Англії і було пов"язане з творчістю Дж.Локка. Потім поширилося у Франції (XVIII ст.), де знайшло відгук у творчості Монтеск'є, Гельвеція, Гольбаха, Вольтера. Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного про­гресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республі­канського державного устрою.

Просвітителі висували проблему освіти народних мас з метою очи­щення свідомості людей від забобонів. Вони піддавали критиці існуючі форми життя, розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві людина стає цивілізова-

ною. Характерною особливістю державно-правової думки доби Просвіт­ництва є поєднання теорії з практикою. Це стало можливим із поширен­ням практики прийняття конституцій в державах, перших спроб кодифіка­ції права, утворення нових буржуазних держав. Саме в цей час поширилась практика цілеспрямованого державотворення, визначення форм державно­го правління, устрою, сфери компетенції органів влади, структури політич­ної системи тощо. На відміну від доби Відродження, тут по-іншому тлума­чились ідеї суспільного договору і природного права. В чому це конкретно виявилося?

1. Якщо в теоріях XVI-XVII ст. природне право розглядалося пере­
важно під кутом зору потреби утвердження однакових для всіх людей прав,
виходячи з того, що всі вони - люди, розумні істоти, то в теоріях XVIII cm.
природне право розглядалося вже як діяльність держави у відповідності з
правовим законом для досягнення цілей суспільного договору - свободи та
справедливості.

2. Основоположна концепція договірних теорій XVI-XVII ст. розгля­
дала державу як своєрідну угоду між правителями (суверенами) і їх підда­
ними (народом), за якого визнаються взаємні права і обов'язки. Засадою
договірних теорій XVIII ст. було визнання того, що розумна угода між уря­
дом і народом - це не розмежування прав і обовязків між: підданими і пра­
вителями, а прийняття правових законів держави, які регулюють відноси­
ни між людьми. Концепція суспільного договору була зорієнтована на
встановлення розумних меж втручання держави у приватне життя індиві-
дума і суспільства в цілому.

Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найви­щого рівня розвитку Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції. Згодом воно поширилось в Німеччині, Іспанії, Іта­лії, серед слов'янських народів, відіграло значну роль у формуванні полі-тико-правових концепцій країн Європи та Америки.

Помітною фігурою французького Просвітництва, одним з авторів но­вої політико-правової ідеології був Вольтер(1694-1778). Його погляди що­до держави і права, викладені в працях "Філософські листи", "Досвід за­гальної історії про звичаї і дух народів", зводяться до таких ідей.

По-перше - це ідея рівності людей. Мислитель був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє католицька церква. Вольтер виражав інтереси великої буржуазії, а тому не турбувався проблемами простого народу, вважаючи, що біднота не повинна мати полі­тичних прав.

Він визнавав рівність людей як біологічних істот, але заперечував рів­ність соціальну. Мислитель відстоював ідею щодо можливості юридичної рівності в суспільстві, яка передбачає формальну рівність усіх перед зако­ном і можливості набуття всіма людьми однакового статусу громадянина.

Але і тут Вольтер проголошував юридичну рівність лише у сфері приват­ного права, заперечуючи можливість її реалізації у сфері права публічного.

По-друге - це ідея свободи, під якою Вольтер розумів не свободу сус­пільства в цілому, а свободу індивіда. її основою є свобода слова, віроспо­відання, підприємництва та свобода праці.

По-третє - це ідея влади. Вольтер був прибічником сильної державної влади, розглядаючи її як засіб захисту від "зазіхань черні" (народу) на влас­ність. В цьому чітко проглядається апологетика філософом інтересів влас­ника. Однак він надавав перевагу не формам управління державою, а прин­ципам реалізації влади, які б забезпечували свободу, законність, право власності.

По-четверте - Вольтеру належить першість у створенні оригінальної концепції "освіченого абсолютизму". Мислитель переконує, що іститут абсолютної монархії ще не вичерпав своїх можливостей. Він впав у кризу, подолати яку можна за умови правління державою високоосвічених, висо­коморальних монархів. Теорія "освіченого абсолютизму" не залишилась "наукою для науки". Вона набула поширення в європейських країнах і служила ідеологією для так званих "революцій зверху" - проведення ре­форм по ліквідації застарілих феодальних інститутів, які не руйнували за­сад абсолютизму. Ініціатором і виконавцем таких реформ були монархи, які, спираючись на популярні просвітницькі ідеї, зображали абсолютистсь­ке самодержавне правління в своїх країнах як "союз філософів і монархів".

Більш деталізованою була державно-правова концепція видатного юриста і політичного діяча Франції Шарля Луї Монтеск'є(1689-1755), яка отримала свій розвиток у творах "Перські листи", " Роздуми про причини величі і занепаду римлян", "Про дух законів".

Спробуймо дати характеристику основних концепцій великого мислителя.

1. На відміну від середньовічних філософів, Монтеск'є пов'язував ви­никнення держави з об'єктивними процесами розвитку суспільства. На його думку, держава виникає тоді, коли утверджується приватна власність, розподіл багатств, намагання індивідумів привласнити чуже багатство, що веде до антагонізму у суспільстві. Окремі особи в суспільсті починають відчувати свою силу і прагнуть обернути благо суспільства на свою ко­ристь. В цьому кореняться причини ворожнечі між окремими особами, війн у суспільстві і між народами. Виникнення таких війн або їх загроза під­штовхують людей до встановлення законів.

На думку мислителя, у додержавному суспільстві панувала природна свобода індивідуума, яка забезпечувалась не силою примусу, а звичаями і традиціями. З переходом до держави така природна свобода втрачається і відновлюється у новій якості - виключно за допомогою законів.

При цьому природна свобода неминуче набуває політичного характе­ру, перебуваючи у постійному зв'язку з правом. Монтеск'є був перекона-

ний, що майбутнє держави пов'язане з політичною свободою.яка забезпе­чується поділом влад. На підставі цього твердження він дає визначення держави: держава - це суспільство, в якому діє закон.

Не протиставляючи суспільство і державу, не виділяючи державу в окрему інституцію, Монтеск'є вважає, що найважливішим засобом держа­вної організації суспільства і підтримання порядку в ньому повинно бути державне законодавство.

2. Як і Вольтер, Монтеск'є був прихильником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономір­ності. Люди як розумні істоти можуть самі видавати закони. Але в них є закони, створені не людським розумом, тобто природні закони. До основ­них природних законів мислитель відносить:

а) прагнення людей жити в мирі з такими, як вони самі;

б) потяг однієї людини до іншої (любов, дружба, товариство);

в) прагнення людини добувати собі їжу;

г) колективізм людей, і'х намагання жити в суспільстві.

Такі природні закони, на думку філософа, є взірцем абсолютної спра­ведливості. Справедливість історично і логічно передує закону. Намагаю­чись вирішити дилему "право" і "закон", Монтеск'є вводить у свою теорію "дух законів". Право розглядається ним як загальнолюдська цінність. Його метою є свобода, рівність, безпека і щастя всіх людей. Але як тільки люди об'єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається ворожнеча.

Жити у постійному антагонізмі і протистоянні люди не можуть, а тому мусять встановлювати закони як правила поведінки (позитивні закони). У просвітницькому дусі Монтеск'є тлумачить, що "людський розум править народами", але пов'язує дію закону не з самим лише розумом, а й з певни­ми природними та географічними факторами:

- помірний клімат сприяв формуванню таких рис, як хоробрість, во­
йовничість, волелюбність;

- теплі умови життя породжують людей ледачих, покірних, розбе­
щених;

- родючий грунт спонукає людей до постійного його обробітку, а тому
люди передають право на управління ними одній особі. Там частіше побу­
тує монархічна (або деспотична) форма правління;

- на неродючих землях частіше зустрічається народне, республіканське
правління.

Виходячи з таких міркувань, мислитель переконує читача в тому, що законодавець створює закони не довільно, а з урахуванням природних умов, в яких історично сформувався народ. В цьому і полягає дія "духу законів".

3. Основоположною тезою теорії Монтеск'є є визнання свободи лю-дини-громадянина. Для неї найбільшу небезпеку становить державна влада,

а особливо ті умови, що породжують можливість зловживати нею. Свобода людини в державі-це - політична свобода. Мислитель підкреслював різни­цю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода, розмірковує філософ, є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити інші особи.

4. Об'єднана в державі сила окремих людей є владою. Вона може на­лежати одній особі або декільком людям. Форму правління Монтеск'є ви­значав на підставі того, скільки людей перебуває при владі: це може бути республіка, монархія або деспотія.

Республіканською формою правління мислитель називав таку, де влада належить всьому народові або певній кількості сімейств.

Монархією є така форма, де одноособово, на підставі закону, править

монарх.

Деспотія є така форма правління, де управління державою здійснює теж одна особа. Але у своїх діях вона керується не законом, а власними забаганками.

Аналізуючи названі форми правління, Монтеск'є віддавав перевагу монархії, яка функціонує на основі закону. В такій державі гарантується політична свобода людини і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами". Правда, він допус­кав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск'є вважав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. А ос­кільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, мислитель пропонував встановити такий порядок, який би виключав цю можливість. Проти такого зловживання він пропонував запровадити механізм, в якому одна влада врівноважує іншу, щоб запобігти можливості зосередження всієї повноти влади в державі в руках однієї особи або групи

керівних осіб.

5. Наріжним каменем вчення про державу і право Монтеск'є є його теорія поділу влад. На думку філософа, зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Мислителі попередніх століть розглядали поділ влади як своєрідне врівноважування суспільних та економічних інтересів певних верств насе­лення. Таке розмежування влади було противагою крайній централізації, як нагадування про те, що жодний політичний організм не працюватиме зла-

годжено, якщо не засновуватиметься на взаємоповазі і чесній взаємодії йо­го складових частин.

На відміну від цих поглядів, Монтеск'є вперше в історії державно-правової думки поділ державної влади пов 'язував із конституцією держави. Тим самим він обгрунтував ідею правління не людей, а правління законів, тобто ідею конституційного правління. Відповідно до неї, суверен повинен дотримуватись не тільки природних, а й позитивних законів у державі.

Поділ влади Монтеск'є звів у систему правових стримувань і противаг, підкреслюючи, що він забезпечить верховенство закону. Це було новим у доктрині поділу влад. Саме за умови їх розподілу на законодавчу, судову і виконавчу можливий державний лад, за якого людина буде дотримуватись того, що велить закон, і не робити того, чого закон не дозволяє.

Концепцію суспільного договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив фран­цузький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо(1712-1778). Свої дер­жавно-правові погляди він розкрив у творах "Про суспільний договір", "Міркування про причини і підстави нерівності".

На відміну від інших просвітителів, Руссо не апелював до розуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану. До чого зводилися основні ідеї вчення Руссо?

1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей був станом справедливим. Це була доба рівності, свободи, братерства за відсут­ності майнового розшарування, державного апарату насильства та приват­ної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але обумовлюва­лася винятково фізичними і природними властивостями людей.

Із "природного" стану люди поступово переходять у "суспільний" стан. Сім'ї об'єднуються в роди, а ті - в племена. З накопиченням багатства домінуючою стає приватна власність. Відтак виникла соціально-майнова нерівність і пригноблення одних індивідуумів іншими. Надлишки продук­тів нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація.

Організованість суспільства, робить висновок Руссо, - основна причи­на нерівності. Та перша людина, пише він, котра огородила ділянку землі і промовила "Це моє!", а також знайшла людей, які їй повірили, і була зас­новником громадянського суспільства. В умовах пригноблення багатими бідних природний стан розпався. Багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі члени суспільства.

Отже, держава, на думку Руссо, стала результатом своєрідної за­гальнолюдської угоди на засадах розуму. її метою було забезпечення права кожному індивідуму користуватися належною йому власністю.

2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу громадян­ського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави.

Вона характеризувалась як доба несправедливості та гноблення. Тому ідеал майбутнього Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.

Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване спів­життя незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами,влада належить народові як корпоративному органові - учаснику суспільного договору.

3. Народний суверенітет. На думку Руссо, суверенітет народу виявля­
ється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду - втілювати
в життя закони і підтримувати належний правопорядок. В разі невиконання
делегованих повноважень уряд волею народу усувався.

Таким чином, у концепції Руссо не знаходилося місця будь-якій формі представницького урядування, тобто наявності законодавчого органу у формі народного представництва. Відповідно до його вчення, невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як суверенна державна влада, може і повинна здійснюватись самим наро-дом-сувереном безпосередньо, робить висновок мислитель. Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувере­ном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси і ознаки народного суверенітету - неподільність і невідчужуваність.

4. Форми правління. Залежно від того, констатує філософ, кому народ
доручає виконавчі функції в державі, розрізнялись такі форми правління:
а) демократія; б) аристократія; в) монархія.

Руссо вважав "нормальним" політичним устроєм лише республіку, під якою він розумів будь-яку державу, яка управляється законами, незалежно від форми правління. Демократична форма правління прийнятна для неве­ликих держав; аристократична - для середніх; монархічна - для великих.

5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права, Руссо послідов­
но проводив ідею свободи. Вона розглядалась ним як природна сутність
людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини,
бо природна свобода полягає в незалежності. Від природи людині прита­
манне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а,
отже, - є вільною.

Таким чином, Руссо певною мірою ідеалізує первіснообщинні родові відносини. В такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалеж­них індивідів - природне право, яке передувало державі. Установлені дер­жавою закони стали на захист привласненого окремими індивідуумами майна, а організація урядової влади створила передумови для нових поне­волень. Так утворилася "химерна рівність прав", а насправді - деспотизм і сваволя. Нерівність, що виникла в період переходу від первісної природи до державного суспільства, була прихованою декларацією про рівність пе­ред законом.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових уявлень виявили представники французького Просвітництва-так звані матеріалісти-енцикпопедисти Дідро, Гольбах, Гельвецій.

їхні погляди на державу і право стосувались таких аспектів:

1) вони пропагували ідею про поліпшення засад суспільного устрою
шляхом освіти монархів і народу;

2) найкращою формою державної організації вони вважали конститу­
ційну монархію. Монарх повинен пам'ятати, що він править від імені наро­
ду і для народу;

3) монархи повинні самі визнати необхідність суспільних перетворень
шляхом реформ, оскільки забуття цього призводить до революції, а будь-
яка революція є згубною і руйнівною для суспільства.

Представником французького Просвітництва був Дені Дідро(1713-1784). Головним аспектом політико-правових розмірковувань мисли­теля була природа людини. Подібно до Руссо, він теж обґрунтовував рів­ність людей у додержавному суспільстві, виходячи з того, що всі вони ке­рувалися природними законами. Але люди є колективістами за своєю нату­рою, прагнуть жити спільно з подібними собі, а тому для задоволення своїх потреб об'єднуються у суспільство.

А далі в процесі розвитку суспільства виникає приватна власність. Ускладнені відносини між людьми вимагають управління і встановлення порядку. Це призводить до створення держави і появи писаних законів.

Отже, виникнення держави і появу позитивних законів у суспільстві Дідро пов'язує із суспільним договором, який є спільним волевиявленням народу. Це - перше.

Друге. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Третє. Допускаючи участь народу в управлінні державними справами, мислитель вважав, що право бути обраними до представницьких органів вла­ди повинні мати виключно громадяни, які володіють власністю. Водночас філософ негативно ставився до надмірного багатства, зазначаючи, що голов­на функція держави повинна полягати у наданні допомоги знедоленим.

Четверте. Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кра­щою є та, яка забезпечує спокійне і стабільне правління. Перевага віддава­лась монархії, яка обмежувалась законом і в якій забезпечувалась можли­вість участі народу в управлінні політичними справами. На втілення даної мети держави повинен працювати монарх. А якщо він не забезпечує реалі­зації прав громадян, порушує їхні природні права, то народ може розірвати такий суспільний договір.

П'яте. Значну роль у державі відіграє право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою закону. Всі члени суспільства у своїх обов'язках рівні перед законом.

Своєрідні погляди на державу і право висловлював Клод-Адріан Гель­вецій(1715-1771). Свою конструкцію стосовно держави і права він будував на визнанні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини зумовлений соціальним середовищем, політичними і правовими установами.

Держава, на думку Гельвеція, - це закономірний продукт суспільного розвитку. Вона утворюється для задоволення особистих інтересів людей. Саме вони підштовхують людей до необхідності укладення суспільного договору і встановлення закону для охорони приватної власності. Приват­на власність знаходиться в основі суспільного договору.

Природу держави Гельвецій виводив з її мети: якщо метою держави є гарантія свободи і добробуту людей - це добра форма правління; якщо ж в державі понад усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління мислитель називав недоброю. З огляду на це оп­тимальною державою є федерація з республіканською формою правління.

Так само, як і Дідро, інший мислитель з цієї когорти, Поль-Анрі Го-льбах (1723-1789) вважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

У своїх міркуваннях Гольбах послідовно дотримувався думки, що від народження люди є добрими і живуть за природними законами. Зло і нега­разди в суспільстві є продуктом недосконалих відносин, які запроваджу­ються невмілим врядуванням. А причина несправедливого врядування кри­ється у тому, що влада зосереджується в руках тиранів і священиків, чий інтерес полягає в експлуатації народу, а не у вмілому управлінні країною.

Будучи розумними істотами, люди здатні усвідомити свій загальний інтерес. Але для цього треба дати народу освіту. Суверен (правитель), ма­ючи владні повноваження, може стати справжнім реформатором суспільст­ва. На думку Гольбаха, досить лише переконати суверена в тому, що чини­ти зло недобре, що це суперечить здоровому глузду. І коли інтерес прави­теля співпаде з інтересами його підданих, автоматично наступить щасливе життя в суспільстві.

Гольбах, як і Дідро, був прибічником обмеженої монархії, в якій за­безпечено участь народу в управлінні державними справами. Правда, право бути обраними до представницьких органів влади повинні мати тільки власники землі.

Помітний внесок у розвиток новітньої юридичної свідомості Західної Європи зробили представники італійського Просвітництва Дж. Віко та Ч. Беккаріа.

Філософ-просвітитель Джамбаттіста Віко(1668-1744) відомий своєю теорією історичного циклу. Становлення і розвиток держави і права він розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності.

Прогрес людства, його розвиток Віко поділив на три епохи: "епоху Бо­гів", "епохугероїв"та "епохулюдей".

Перша епоха була божественна не за власним змістом, а за властивою тогочасним людям міфологічною формою осмислення світу. Це був час дикунства, обожнювання сил природи. Державність відсутня, не існує юридичних норм. Законами є лише містика і пророцтва оракулів. Жерці управляють суспільством, а право базується на божественному авторитеті.

Держава другої, героїчної епохи - це аристократична республіка, яка обумовлювала відповідні риси законодавства. Закони створювалися для користі правителів, які жорстоко пригнічували підданих. Право тут висту­пало як право сили.

У третій епосі, "віці людей", - природа людини отримує можливість повного розвитку. Встановлюється громадянське суспільство для всіх лю­дей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принци­пами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і зага­льне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей, набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади права: власність, свобода і захист.

Цій добі притаманний республікансько-демократичний устрій або представницька монархія з достойними людської гідності правами і свобо­дами, які забезпечують народний суверенітет.

Засновником класичної школи в науці кримінального права був італій­ський юрист, публіцист, прихильник доктрини природного права Чезаре Беккаріа(1738-1794), автор знаменитого твору "Про злочини і покарання". Логіка роздумів мислителя зводилась до наступного:

- У природному стані люди були вільними, рівними і незалежними,
але перебували в стані ворожнечі і свавілля.

- З метою організації спокійного і безпечного життя вони добровільно
укладають суспільний договір, створивши верховну владу, уповноваживши
її на підставі законів забезпечити гідне людини життя.

- Сподівання людей на краще життя виявилися марними. Скрізь запа­
нувало насилля і несправедливість, оскільки закони, які впроваджуались
верховною владою, захищали інтереси небагатьох. Особливо помітним це
стало у системі покарання, де за одні і ті ж правопорушення багаті і бідні
несли різні покарання. Саме в соціальній нерівності, яка закріплюється
правом власності, криється причина несправедливості і зла, робить висно­
вок філософ.

Беккаріа спробував запропонувати рецепти попередження злочиннос­ті і оздоровлення суспільства:

По-перше, монархам пропонувалося більше уваги приділяти не влас­ним амбіціям, а справам своїх підданих.

По-друге, філософ закликає до поступового зрівняння всіх громадян у матеріальних умовах життя і моральних вигодах.

По-третє, він висловлюється за поширення освіти і поліпшення вихо­вання народу.

По-четверте, мислитель пише про запровадження мудрих законів і закликає до рівності всіх перед законом.

По-п'яте, юрист нагадує про необхідність впровадження законності і гарантій прав людини в суспільстві.

Приділяючи значну увагу запобіганню злочинності, вчений застерігав: "Краще попереджувати злочини, ніж карати за них. Саме в цьому головна мета кожного доброго законодавця". Надійним дороговказом до цього є розумне законодавство та освічений народ, вихований на нормах свободи.