Державна комплексна система спостереження за станом земель

Відповідно до змісту ст. 22 «Закону України про охорону земель» Державна комплексна система спостереження за станом земель є складовою системи заходів у галузі охорони земель [28]. У ст. 23 Закону України «Про охорону земель» зазначається, що державна комплексна система спостережень включає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг [28].

Важливо зазначити, що ні в чинному законодавстві, ні в літературі поняття «Державної комплексної системи спостереження за станом земель» не визначено. Враховуючи положення ст. 22, 23 Закону України "Про охорону земель" [28] можна визначити дане поняття. Державна комплексна система спостереження за станом земель включає ряд конкретних заходів по обстеженню, розвідуванню стану земель і ґрунтів. Тому можна стверджувати, що Державна комплексна система спостереження за станом земель являє собою систему, яка складається з конкретних елементів (заходів). Відповідно ця система конкретних заходів спрямована на обстеження і розвідування стану земель, а здійснюється вона уповноваженими органами з питань земельних ресурсів.

Таким чином, державна комплексна система спостереження за станом земель - це система заходів, яка складається з топографо-геодезичного, картографічного, ґрунтового, агрохімічного, радіологічного обстеження і розвідування стану земель та їх моніторингу на базі діяльності уповноважених державних органів по земельним ресурсам.

Враховуючи, що картографічна та геодезична діяльність має значний вплив на створення кадастрів, необхідно розглянути дане поняття більш детально. Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про топографо-геодезичну та картографічну діяльність", під топографічно-геодезичною і картографічною діяльністю слід розуміти наукову, виробничу та управлінську діяльність, яка спрямована на визначення параметрів фігури, гравітаційного поля Землі, координат точок земної поверхні і їх змін у часі, створення та використання державної геодезичної та гравіметричної мереж України, мережі постійно діючих станцій супутникового спостереження, топографічних, тематичних карт, створення та оновлення картографічної основи для державних кадастрів, банків геопросторових даних та геоінформаційних систем [37].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Закону України "Про топографо-геодезичну та картографічну діяльність» під результатами топографо-геодезичної і картографічної діяльності слід розуміти геодезичні, топографічні, картографічні матеріали, продукцію, інформацію тощо [37].

Отже, виходячи зі змісту вищевикладеного, топографо-геодезична та картографічна діяльність має важливий вплив на правову охорону земель, оскільки на основі топографо-геодезичної та картографічної діяльність створюється база для ведення державного земельного кадастру.

На думку В. О. Ворошилова не випадково серед пріоритетних заходів із стабілізації та поліпшення ситуації пов'язаної з охороною земель в Україні нині є питання подальшого розвитку системи екологічного моніторингу та відповідно земельного моніторингу [54 с. 19]. Моніторинг земель входить до системи екологічного моніторингу, разом з моніторингом вод, повітря, тваринного та рослинного світу [54 с. 21].

Слід зупинитися на моніторингу та державному земельному кадастрі детально, як на одних з найбільш важливих складових державної комплексної системи спостереження за станом земель.

Слід зауважити, що моніторинг займає особливе місце в системі охорони довкіля в країнах європейського союзу, частиною якого хоче стати Україна. Зокрема, деякими регламентами Ради Європи (наприклад 1210/90 та 933/99) визначається порядок формування Європейської системи спостереження, а також інформації про стан довкілля, засади створення і основні повноваження Європейського агентства з навколишнього середовища. Агентство діє як європейська мережа для моніторингу й отримання інформації про довкілля, в тому числі і земель. З точки зору охорони земель від забруднення та псування ця інформація має важливе значення та охоплює такі складові, як рівень викидів забруднюючих речовин, стан ґрунтів, з відходами, хімічними речовинами, що можуть становити загрозу для довкілля в цілому та земель зокрема. Тому вважаю, що в контексті прагнень України до євроінтерації це важливо, оскільки з часом Україна буде користуватися даними нормами Європейського Союзу, буде закріплювати ці норми у своєму законодавстві, що вплине на систему моніторингу в Україні.

Загальне визначення поняття "моніторингу" таке: моніторинг - це регулярне спостереження за станом природних, технічних та соціальних процесів з метою їх оцінки, контролю та прогнозування [112, с. 764.]. На думку В. О. Ворошилов під екологічним моніторингом слід розуміти систему спостереження за станом довкілля, природних ресурсів з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів [54, с. 21] .

Юридичне визначення моніторингу земель наведено в ст. 191 Земельного кодексу України, згідно з якою моніторинг земель являє собою систему спостережень за станом земель, яка має на меті своєчасне виявлення змін у стані земель, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів [3, ст. 191].

Таким чином моніторинг являє собою регулярне спостереження за станом земель з метою їх оцінки, контролю та прогнозування.

Вперше ведення моніторингу земель в Україні було передбачено Земельним кодексом, прийнятим 18 грудня 1990 р. [3]. Систематичні спостереження за станом земельних ресурсів розпочали здійснюватися в нашій країні після затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. "Положення про моніторинг земель".[]

Правове регулювання здійснення моніторингу земель відбувається на основі положень: Земельного кодексу України [3]; Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29]; Закону України «Про охорону земель» [28]; Закону України «Про меліорацію земель» [21]; Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [12], Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження положення про моніторинг земель"; Наказу Міністерства аграрної політики “Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення” ; тощо.

Процес моніторингу земель включає в себе ряд послідовних стадій, а саме: збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. Важливо зауважити, що вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель та прогнозування зміни родючості ґрунтів статтею 29 Закону України «Про охорону земель» віднесені до нормативних документів із стандартизації в галузі охорони земель [28].

Інформація, яка збирається та зберігається у системі моніторингу, використовується органами державної влади та органами місцевого самоврядування для розроблення науково обгрунтованих рекомендацій і в процесі своєчасного прийняття рішень щодо поліпшення охорони земель, в тому числі від забруднення та псування, а також дає можливість пред'являти до землевласників та землекористувачів вимоги щодо усунення правопорушень щодо забруднення або псування земель. У зв'я3 з цим на законодавчому рівні встановлюється певний порядок проведення моніторингу земель, який передбачає виконання спеціальних зйомок і обстежень земель, виявлення негативних факторів, вплив яких потребує здійснення контролю, оцінки, прогнозу, запобігання впливу негативних процесів.

Відповідно до ст. 54 Закону України "Про охорону земель" залежно від цілей спостережень та територій, які він охоплює, моніторинг земель може бути національним, регіональним та локальним:

· національний (на всіх землях у межах території України);

· регіональний (на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов);

· локальний (на окремих земельних ділянках та в окремих частинах ландшафтно-екологічних комплексів) [28, ст. 54].

Цікаво зазначити, що екологічний моніторинг на відміну від моніторингу земель (ґрунтів), буває глобальний. Тобто глобальний моніторинг, пов’язаний з міжнародними науково-технічними програмами [54 с. 21].

Відповідно до положень ст. 16, 17, 18 Закону України «Про охорону земель» проведення моніторингу земель покладається на Державний комітет України із земельних ресурсів, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство аграрної політики України [28]. Встановлення порядку проведення моніторингу земель віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України.

З огляду на охорону земель від забруднення та псування складовою моніторингу земель є моніторинг родючості ґрунтів, який проводиться Державною службою охорони родючості грантів Міністерства аграрної політики України відповідно до затвердженого ним положення та включає наступне: агрохімічне обстеження ґрунтів; контроль змін якісного стану ґрунтів; агрохімічну паспортизацію земельних ділянок. Проте моніторинг земель та ґрунтового покриву має і певні недоліки. Так, за оцінками фахівців, Україна - одна з небагатьох країн Європи, яка не має моніторингових мереж і сучасної інформаційної системи про стан природних ресурсів, зокрема ґрунтового покриву, і як наслідок - не існує єдиної методики проведення спостережень, що важливо в контексті інтеграції України в ЄС, де така система існує і діє. Вимогам моніторингу відповідає лише агрохімічне обстеження земель сільськогосподарського призначення, яке здійснює мережа регіональних центрів «Облдержродючість». За його результатами здійснюється паспортизація земельних ділянок з видачею агрохімічних паспортів [51, с. 8].

Слід зазначити, що відповідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" агрохімічна паспортизація земель сільськогосподарського призначення - це обов'язкове агрохімічне обстеження ґрунтів з видачею агрохімічного паспорта поля, земельної ділянки, в якому фіксуються початкові та поточні рівні забезпечення поживними речовинами ґрунтів, рівні їх забруднення токсичними речовинами та радіонуклідами [12].

Викладене свідчить про те, що здійснення моніторингу земель потребує вдосконалення методики його проведення, утворення ефективної національної системи моніторингу за якістю земель та ґрунтів. Обумовлюється це тим, що дані моніторингових систем дають змогу постійно корегувати як кількісні норми та нормативи, так і набір видів забруднень, що підлягають контролю.

Ще один важливий аспект це наявність достовірної і повної інформації про зміни, які відбуваються у якісному стані земель, необхідна для оцінки ефективності землеохоронних програм та окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування, а також коштів, що направляються на зазначені цілі.

Саме тому основними завданнями моніторингу земель та ґрунтів є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок, який має на меті:

· своєчасне виявлення зміни стану земель та властивостей ґрунтів;

· оцінку здійснення заходів щодо охорони земель;

· збереження та відтворення родючості ґрунтів;

· попередження впливу негативних процесів і ліквідації наслідків цього впливу.

Необхідно також згадати про Державний земельний кадастр як одну з найважливіших складових державної комплексної системи спостереження за станом земель. Державний земельний кадастр, як і моніторинг земель, є правовою формою охорони земель від забруднення та псування. Крім цього даний інститут активно розвивається в осатаній час, наприклад на сьогодні вже відкрита частина Державних кадастрів.

В літературі термін «кадастр» означає систематизований банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта [112, с. 11].

На законодавчому рівні, а саме відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний земельний кадастр" поняття "державний земельний кадастр" визначено наступним чином: Державний земельний кадастр - єдина державна інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами [11].

Правове регулювання ведення державного земельного кадастру відбувається на основі положень Земельного кодексу України [3]; Закону України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” [37]; Закону України “Про оцінку земель” [31]; Закону України «Про Державний земельний кадастр» [11] та на основі інших нормативних актів.

Положення ст. 23 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» говорить що, державні кадастри природних ресурсів, в тому числі і земельних ресурсів, ведуться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання [29, ст. 23]. Відповідно до чинного земельного законодавства України державний земельний кадастр являє собою єдину державну систему земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності та права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі і землекористувачів. З позицій права об'єктом державного земельного кадастру є відомості щодо землі як об'єкта земельних правовідносин [87, с. 87-90] , відтак й ті, які стосуються якісного стану землі.

Важливо зазначити, що картографічна та геодезична діяльність є основою ведення державного земельного кадастру.

Організація ведення державного земельного кадастру є функцією державного управління земельним фондом, а також інформаційною базою в галузі земельних відносин. Земельно-кадастрова інформація оформлюється в спеціальній базі даних та періодично оновлюється [31, с. 51-52]. Організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, підготовка земельно-кадастрової документації є одним із основних завдань Державного комітету по земельним ресурсам [34].

Аналізуючи законодавчі положення про ведення державного земельного кадастру, можна виділити основні принципи його ведення, зокрема такі як: законність; достовірність й повнота інформації; доступність інформації; об'єктивність інформації; обов'язковість ведення кадастру за єдиною для України системою; порівнянність та зіставлення кадастрових даних на рівні адміністративно-територіальних одиниць, а також з даними про землю, що містяться в кадастрах інших природних ресурсів; відповідальність за порушення вимог щодо ведення державного земельного кадастру тощо.

Серед складових частин державного земельного кадастру (ст. 196 Земельного кодексу України), з огляду на правову охорону земель від забруднення та псування, вагоме значення, на думку Т. Г. Оверковської, належить обліку якості земель[3, 88, с. 124]. Відповідно до ч. 2 ст. 203 Земельного кодексу України облік якості земель відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів. Облік якості земель стосується земель всіх категорій та вміщує: класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель; характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гумусу та рухливих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, крутизною схилів, еродованістю, кам'янистістю, засоленістю, солонцюватістю, кислотністю, перезволоженістю, заболоченістю, забрудненням — як продуктами хімізації сільського господарства, так і техногенним, включаючи радіонуклідне. Дані державного обліку якості земель беруться за основу при запроваджені різноманітних державних заходів щодо використання та охорон земель, в тому числі і на правовому рівні. Відтак призначенням державного земельного кадастру у сфері охорони земель від забруднення та псування є забезпечення необхідною інформацією всіх зацікавлених осіб щодо якісного стану земель [3].

Підсумовуючи державна комплексна система спостереження за станом земель є складовою правової охорони земель.

Державний земельний кадастр - це єдина державна інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами. Моніторинг - це регулярне спостереження за станом земель з метою їх оцінки, контролю та прогнозування.

Планування в галузі використання та охорони земель

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про охорону земель» планування в галузі використання та охорони земель є складовою системи заходів правового забезпечення охорони земель від забруднення та псування [28]. Крім цього важливо зазначити, шо планування в галузі використання та охорони земель є однією з найважливіших функції державного управління земельним фондом України. Дане твердження випливає зі змісту ст. 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України де проголошується, що "земля є основним національним багатством, яке знаходиться під особливою охороною держави" [1, 3]. Така думка є фундаментальною в юридичній літературі, значна кількість фахівців погоджується з тим, що планування в галузі використання та охорони земель в Україні є найважливішою функцією державного управління земельним фондом.

Правове регулювання здійснення планування в галузі використання та охорони земель відбувається на основі положень: Земельного кодексу України [3]; Закону України «Про Генеральну схему планування території України» [10]; Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [34]; Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29]; Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку здійснення природно-сількогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель» [44]; Постанови «Про затвердження Порядку складення плану земельно-господарського устрою території населеного пункту»; Наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів»; наказу «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель»; наказу «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення ерозійного районування (зонування) земель» та інщі нормативно-правові акти.

Під плануванням в галузі використання та охорони земель слід розуміти діяльність уповноважених (компетентних) органів державної влади та місцевого самоврядування, яка полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи ряд особливостей, а саме економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території, а також прийнятті та реалізації на їх основі відповідних рішень.

Цікаво розглянути дане поняття в практичній площині (тобто регулювання на законодавчому рівні), таким чином розглядаючи поняття «планування в галузі використання та охорони земель» слід звернути увагу на наступні аспекти:

По-перше «планування - це діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування». Так, наприклад, відповідно до ст. 177 Земельного кодексу України затвердження програм планування на загальнодержавному рівні здійснює Верховна Рада України, відповідно до ст. 178 Земельного кодексу України затвердження регіональних програм покладено на Верховну Раду Автономної республіки Крим та обласні ради. Таким чином, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної республіки Крим та обласні ради є уповноваженими органами в галузі планування та використання земель [3].

По-друге, дана діяльність «полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території». Знову повертаючись до ст. 178 ч. 2 Земельного кодексу України, програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя розробляються Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, а відповідно ст. 2 ч. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» вони також задтвержують дані програми [3, 23], також в законі наголошується, що дані органи здійснючи планування в галузі використання та охорони земель враховують ряд особливостей, а саме економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території. Але слід зауважити, що на практиці планування в Автономній республіці Крим, здійснюється на основі законодавства іншої держави.

По-третє, відповідно до ст. 2 ч. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» там визначається, що місцеві держані адміністрації забезпечують виконання даних програм [23].

Об'єктами планування є територія України, територія адміністративно-територіальної одиниці та частини адміністративно-територіальної одиниці. Суб'єктами планування в галузі використання та охорони земель є фізичні, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державні органи в галузі використання та охорони земель.

Відповідно до чинного законодавства України планування поширюється на всю територію України, незалежно від форм власності та цільового призначення земель. Воно здійснюється на трьох рівнях:

· на загальнодержавному рівні;

· на регіональному рівні;

· на місцевому рівні.

Важливо наголосити, що не варто ототожнювати чи співставляти поняття «планування в галузі використання та охорони земель» та «створення програм по плануванню в галузі використання та охорони земель», оскільки створення програми по плануванню територій бувають на двох рінях: на загальнодержавному та регіональному.

Планування на загальнодержавному рівні здійснюється на основі загальнодержавних програм використання та охорони земель, дані програми розробляються з метою забезпечення потреб населення і галузей економіки у землі та її раціонального використання і охорони. Загальнодержавні програми використання та охорони земель розробляються відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України. Дані програми затверджує Верховна Рада України.

Виконання функцій, пов'язаних з розробленням та забезпеченням реалізації загальнодержавних програм використання та охорони земель, покладено на такий органи, як Кабінет Міністрів України. Кабінет міністрів України розробляє дані програми за відповідної підтримки міністерств (наприклад, Міністерства аграрної політики), комітетів та центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Важливо зазначити, що загальнодержавні програми використання та охорони земель виконуються (здійснюються) на основі відповідних регіональних програм, в яких передбачається комплекс соціально-економічних, організаційно-господарських та інших заходів і завдань, включно із строками виконання, наявності ресурсів тощо.

Відповідно до чинного законодавства України планування територій на загальнодержавному рівні полягає в розробленні Генеральної схеми планування території, якою передбачається раціональне використання території України, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, охорони здоров’я населення, охорони пам’яток історії та культури, визначення державних пріоритетів розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Генеральна схема визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі.

Можна погодитися з О. М. Ковтун, що генеральна схема планування тереторій повинна містити:

· аналіз намірів та потреб використання окремих територій, визначених у загальнодержавних програмах соціального, економічного розвитку, інших ­

· аналіз санітарно-епідеміологічного та екологічного стану регіонів і реалізації відповідних цільових програм, а також аналіз заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля;

· аналіз диспропорцій використання територій;

· напрями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів;

· визначення територій за видами переважного використання;

· комплекс заходів по її реалізації [75, с. 8].

Планування на регіональному рівні здійснюється на основі регіональних програм використання та охорони земель, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами. Програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя розробляються Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями та затверджуються відповідними радами.

Планування використання та охорони земель на місцевому рівні відноситься до компетенції відповідних місцевих рад та їх виконавчих органів, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Дане планування полягає у розробці та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування території на місцевому рівні та іншої землеврядної документації, у регулюванні використання територій, прийнятті та реалізації рішення про додержання умов містобудівної документації. Характер такого планування визначається цільовим призначенням земель, що розташовані в межах населених пунктів. Оскільки зазначенні землі повинні використовуватися в основному для забудови, програми використання на охорони даних земель повинні мати місцеві плани (програми) забудови, які регламентують порядок розміщення, будівництва та введення в експлуатацію об'єктів забудови, а також здійснення контролю за містобудівною діяльністю [3].

Основними формами державного планування використання та охорони земель є природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне районування і зонування земель. Закон України "Про охорону земель" містить наступне визначення природно-сільськогосподарського, еколого- економічного, протиерозійного та іншого виду районування (зонування) земель - це поділ території з урахуванням природних та агробіологічних вимог щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також територій, які мають відповідну схожість за визначеними ознаками [28]. Отже, дані форми реалізуються на підставі генеральної схеми планування території України, яка визначає пріоритетні питання, що пов'язанні з вдосконаленням систем розселення і забезпечення сталого розвитку населених пунктів, їх виробничої, соціальної інженерної та транспортної інфраструктури, формуванням національної екологічної мережі.

До складу районування (зонування) земель входить:

· поділ земель за цільовим призначенням з урахуванням природних умов, агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, розвитку господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної
безпеки;

· установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до району (зони);

· визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу;

· встановлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або ґрунтів з урахуванням їх геоморфологічних, природно-кліматичних, ґрунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони).

Використання та охорона сількогосподарських земель здійснюється на основі природно-сільськогосподарського районування земель, що становить поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур. Дана форма дає можливість провести оцінку земель та створити землеврядну документацію. Також за результатами природно-сільськогосподарського районування складаються карти та схеми, на яких відображаються інформація про структуру сільськогосподарських угідь, якісний стан ґрунтів, наявність цінних угідь та інше. Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування земель встановлюється на основі наказу Державного комітету України по земельним ресурсам від 10 листопада 2004 р. № 366 «Про затвердження методичних рекомендації щодо здійснення природно-сількогосподарського районування (зонування) земель» [44].

Еколого-економічне районування визначає ступінь перетворення навколишньо-природного середовища внаслідок антропогенного впливу, рівень використання природних ресурсів, характеристику природноресурсового потенціалу, стійкість природного середовища до антропогенного навантаження, несприятливі природно-антропогенні процеси та еколого-економічну оцінку території.

За допомогою протиерозійного районування земель можна визначити стан деградованості ґрунтів, інтенсивність ерозійних процесів, їх динаміку, природні та антропогенні передумови розвиту ерозії.

На основі методичних рекомендацій, затверджених Державним комітетом по земельним ресурсам України від 28 грудня 2004 року № 420, протиерозійне районування земель здійснюється у три стадії:

· підготовча діяльність;

· складання схем та карт районування;

· еколого-економічна характеристика одиниць районування [43].

Зонування земель здійснюється у межах населених пунктів зі встановленням вимог щодо допустимих видів забудови та ін­шого використання земельних ділянок у межах окремих зон відповідно до місцевих правил забудови [28] . Це є одним з яскравих прикладів, коли здійснюється забезпечення збалансованого ви­користання земельної території не тільки для розвитку економіч­ної сфери суспільної діяльності, а й для забезпечення екологіч­них пріоритетів, що в цілому є одним із завдань правової охорони земель.

Таким чином, планування використання та охорони земель, як функція державного управління землями — це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробленні та затвердженні містобудівної доку­ментації, відповідно до якої здійснюється забудова та викори­стання земель населених пунктів і прилеглих до них земель. В Україні така діяльність регулюється Земельним кодексом України [3], Законом України «Про основи містобудування» [26], Законом Украї­ни «Про Генеральну схему планування території України» [10] та інші нормативно-правові акти.

У цілому ж на підставі вищевикладеного, можна стверджувати, що планування в галузі використання та охорони земель - це діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, яка полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території, а також прийняття та реалізацію на їх основі певних рішень.

Також важливо зазначити, що планування в галузі використання та охорони земель є формою правового забезпечення охорони земель. Основними формами державного планування використання та охорони земель є природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне районування і зонування земель, тобто поділ території з урахуванням природних та агробіологічних вимог щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також територій, які мають відповідну схожість за визначеними ознаками.