Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи.




Читайте также:
  1. Витрати, пов'язані з розглядом судової справи
  2. Возражает: «А где бы? Был на нас гонитель Сумароков, да и тот не мог нас исправить. До проповеди мы не охотники, а в комедию ходим только посмеяться».
  3. Глава 40. Кримінальне провадження, яке містить державну таємницю
  4. Для того, чтобы положение исправилось, некоторым нужно будет пасть в бою
  5. Как справиться со стрессом
  6. Основи архівної справи.
  7. Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

До-першої группи відносять справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством. Ними є справи про:
- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
- усиновлення;
- встановлення фактів, що мають юридичне значення. Юридичний факт може мати різні форми та виступати у вигляді факту-події (факт смерті внаслідок нещасного випадку), факту-дії (факт шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення), факту-стану (факт родинних відносин, факт перебування на утриманні). Ці форми слід розрізняти, оскільки вони впливають на порядок судового розгляду, предмет доказування, зміст судового рішення тощо;
- відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
- передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
- визнання спадщини відумерлою;
- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
- обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
До другої групи відносяться справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про надання права на шлюб (ст. 23 СК), про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК), про поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 СК).

До третьої групи можуть бути віднесені справи, які можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо актами законодавства вони віднесені до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК).

Особливостями справ даного виду провадження є:

а) у порядку окремого провадження може вирішуватися тільки спір про факт, про стан, але не спір про право;

б) справа порушується за заявою, а тому немає позовної заяви, немає позову;

в) немає сторін, оскільки відсутній спір про право, а є заявники, заінтересовані особи;

г) коло заявників чітко визначає закон;

д) немає інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасть, мирова угода, тощо);



є) справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами ЦПК, але з доповненнями та виключеннями, обумовленими особливостями цих справ;

ж) предметом окремого провадження є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав або підтвердження наявності або відсутності неоспорюваних прав.

Загальний порядок розгляду справ окремого провадження закріплений у ст.235 ЦПК. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.



27. Міжнародний цивільний процес в системі цивільного процесуального права України. Поняття, правове регулювання, система.

Міжнародний цивільний процес — це сукупність і система правових норм, які містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави і які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іно­земними судами й учасниками процесу, один з яких є іно­земною особою (іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства, установи, організації, іноземні держави, міжнародні організації), при здійсненні правосуддя з ци­вільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:
· компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та підвідомчості (юрисдикції);
· процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства – іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;
· допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;
· правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах в тому числі судові доручення, виконання іноземних доручень;
· визнання та виконання рішень іноземних судів;
· порядку визначення змісту іноземного

Особливістю правовідносин, пов'язаних з міжнародним цивільним процесом, є те, що в цивільних процесуальних відносинах суд, розглядаючи справу з іноземним елементом, за рідкісним винятком, застосовує тільки право своєї країни. Це положення є звичайним у внутрішньому законодавстві і в міжнародних договорах. Вказівка ​​на застосування в процесуальних питаннях внутрішнього права країни суду відображено в багатьох міжнародних Конвенціях, зокрема, в Гаазької Конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. (ст.14), Кодексі Бустаманте (ст.314) та ін. Однак існують і виключення (іноді цивільно-процесуальна дієздатність іноземців визначається за особистим законом, як винятків можливе застосування права запитуючої сторони при виконанні іноземних судових доручень).

Джерелами цивільних процесуальних норм у розглянутій області служать Цивільний процесуальний кодекс (Україна, Франція, Італія, Румунія, Югославія); у ФРН - Статут Цивільного судочинства 1877 р. (із змінами, введеними в дію в 1950р.); В США - Звід законів про конфлікті законів і т.п.

Найбільш значним міжнародно-правовим джерелом у галузі цивільного процесу є Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. (більш ранні її редакції - 1896 і 1905 рр..). Дана Конвенція містить норми про вручення судових та позасудових документів, виконанні судових доручень про окремі процесуальні дії, звільненні іноземців від забезпечення судових витрат при пред'явленні ними позовів, а також про надання безоплатної правової допомоги. СРСР приєднався до цієї Конвенції в 1967 році.

28. Особливості цивільного провадження за участю іноземного елементу (особи).

Згідно із ст. 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 р. іноземцем є особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. За цієї ж нормою особою без громадянства є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, за окремими винятками, встановленими законодавством, користуються тими самими правами та свободами, несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.

Відповідно до ст. 410 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, зазначена стаття відображає в цілому так званий принцип національного режиму, який означає, що в судочинстві іноземні особи як учасники процесу є суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин і користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, міжнародними договорами України та законами України можуть бути встановлені особливості участі у процесі дипломатичних агентів, персоналу міжнародних організацій та інших осіб.

Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України (ст. 74 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. № 2709-ІV; далі - Закон № 2709-ІV). На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа повинна пред'явити документ, що є доказом її правосуб'єктності (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Цей документ визнається дійсним в Україні лише в разі його легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором.

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом - це компетенція судів України щодо розгляду та вирішення цивільних справ і вчинення окремих процесуальних дій за участю іноземного елемента.

Згідно із ст. 414 ЦПК підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Іноземним елементом згідно із Законом № 2709-ІV є ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що ним регулюються, та дістає вияв в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч. 1).

Розділом XII зазначеного закону встановлюються загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом. Так, підсудність визначається на момент відкриття провадження у справі незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 цього Закону. Встановлено також, що суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави перебуває справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Стаття 76 Закону № 2709-ІV встановлює підстави визначення підсудності справ судам України. Зокрема, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України (крім справ, щодо яких встановлена виключна підсудність); якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або розташовані філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; у справах про відшкодування шкоди, якщо її завдано на території України; якщо позивач у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства має місце проживання в Україні; якщо позивач - фізична особа у справі про відшкодування шкоди має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Один із таких випадків, передбачений у ст. 111 ЦПК, відповідно до якої підсудність справи за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді ВСУ. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за її межами.

Підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо: нерухоме майно, стосовно якого виник спір, перебуває на території України; у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав у ній місце проживання; якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; справа стосується усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України; в інших випадках, визначених ст. 77 Закону № 2709-IV.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин можуть бути не тільки іноземні особи, а й іноземні держави. На відміну від зазначених осіб, іноземні держави користуються судовим імунітетом. Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що за загальним правилом до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може залучатися у справу в якості відповідача або третьої особи, на майно, яке належить іноземній державі і знаходиться на території України, не може накладатися арешт чи застосовуватись інші засоби забезпечення позову або звернення стягнення на таке майно. Ці дії можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Судовий імунітет поширюється і на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Дипломатичні представники іноземних держав, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, та інші особи, які акредитовані в Україні, підлягають юрисдикції суду України у цивільних справах лише у межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.

Якщо Україні, її майну або представникам в іноземній державі, у порушення норм міжнародного права, не забезпечується такий самий судовий імунітет, який забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, КМУ може вжити до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо заходів лише дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права (ст. 79 Закону № 2709-ІV).

29. Дипломатичний та судовий імунітет в цивільному процесі.

Іноземні держави та їх дипломатичні представництва мають судовий імунітет, що означає вилучення однієї держави з-під юрис­дикції іншої. В основі судового імунітету полягає суверенітет і рівність держав.

Як закріплює ст.79 ЗУ «Про міжнародне приватне право» (далі – Закон), пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Судовий імунітет держави у широкому сенсі складається з декількох елементів:

— непідсудність однієї держави суду іншої держави (судовий імунітет у вузькому сенсі);

— імунітет від попереднього забезпечення позову;

— імунітет від примусового виконання рішення суду.

Без згоди держави неможливий ні розгляд пред'явленого до неї позову в суді іншої держави, ні застосування до неї примусових заходів щодо попереднього забезпечення позову, а також мір по виконанню судового рішення.

Виділяють кілька видів судового імунітету держави:

абсолютний імунітет, суть якого полягає в тому, що держава користується імунітетом у повному обсязі незалежно від характеру своєї діяльності, тобто не тільки у випадках здійснення нею функцій публічної влади, але і у випадках, коли держава виступає в приватно-правових відносинах;

функціональний імунітет, в основі якого лежить розмежування діяльності держави як носія суверенної влади та діяльності держави як приватної особи. Держава може посилатися на судовий імунітет тільки в тому випадку, коли вона здійснює публічно-правові функції. Виступаючи як приватна особа, займаючись підприємницькою діяльністю, держава судового імунітету не має.

Дипломатичний імунітет регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними конвенціями.

Згідно ч.2 ст.79 Закону акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

Одним з найважливіших міжнародних договорів, що зачіпає питання судового імунітету, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961р. Згідно зі ст.31 Конвенції дипломатичний агент користується захистом від цивільної юрисдикції, крім: 1) речових позовів, що пред'являються до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє ним від імені держави, що акредитується для цілей представництва; 2) позовів, що стосуються спадкування, по відношенню до яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальника над спадкоємним майном, спадкоємця або відказоотримувача як приватна особа, а не від імені держави, що акредитується; 3) позовів, що пред'являються до будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної диплома­тичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

Відкриття справи дипломатичним агентом або іншою особою, яка користується імунітетом від юрисдикції, позбавляє її права посилатися на імунітет відносно до зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Але відмова від імунітету щодо цивільної або адміністративної справи не означає відмову від імунітету щодо виконання рішення; для останнього потрібна окрема відмова.

Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України. (ч.3 ст.79 Закону).

У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий самий судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права (ч.4 ст.79 Закону).

30. Наказне провадження в цивільному процесі України.

Застосування загальних вимог позовного провадження до вирішення всіх без винятку матеріально-правових спорів, незалежно від характеру і складності справи, призводить до затягування цивільного процесу, чим на значний строк відкладається безпосередній захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів. Маються на увазі випадки, коли вимоги заявника не викликають сумнівів щодо їх підстав враховуючи зміст і якість доказів, наданих заявником в обґрунтування своїх вимог.

З огляду на зазначене включення законодавцем до ЦПК нового виду провадження - наказного провадження - є одним з кроків до удосконалення роботи суду при розгляді цивільних справ, що, в свою чергу, дозволило розумно спростити розгляд справи, підвищити ефективність та дієвість судового захисту.

Як свідчать матеріали практики, наказне провадження є ефективним засобом вирішення безспірних справ і нині все частіше застосовується судами.

Введення інституту наказного провадження у цивільний процес України також відповідає міжнародним принципам здійснення справедливого та ефективного правосуддя і забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендації № 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя2 та Рекомендації № 5 щодо принципів цивільного судочинства визначено, що з метою вдосконалення судової системи для справ, пов'язаних з безспірним правом, мають бути передбачені спеціальні правила для прискорення їх розгляду.

Історія розвитку наказного провадження є досить тривалою. Подібні за своїм призначенням юридичні процедури були відомі ще римському праву (наприклад преторські інтердикти). Існувало наказне провадження і в дореволюційному російському процесі. Досвід використання судових наказів у ті часи засвідчив, що вони слугували зручним і вигідним способом вирішення більшості безспірних справ. У тій чи іншій формі наказне провадження існує і в сучасних зарубіжних країнах.

Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розділом II ЦПК, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями. Метою наказного провадження є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано, що відповідає принципу процесуальної економії. Порядок розгляду справи про видачу судового наказу є менш тривалим і більш простим з організаційної точки зору, адже у ньому відсутня стадія попереднього судового засідання, він не потребує виклику сторін для заслуховування їх пояснень, проведення відкритого судового засідання з усіма відповідними процесуальними діями. У наказному провадженні також не можуть застосовуватись такі процесуальні інститути: забезпечення доказів; призначення експертизи; передача справи до іншого суду за підсудністю; заміна неналежної сторони; зупинення провадження; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду.

Отже, наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного судочинства, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, який одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом.


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 15; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2020 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты