ДІЯЛЬНІСТЬ БРАТСТВ

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая (серед її засновників – міщани, члени Братства Юрій Рогатинець і Дмитро Красовський, педагоги й культурні діячі Стефан і Лаврентій Зизанії). Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р Згодом навчальні заклади на зразок львівського з’явилися у Перемишлі (1592), Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606), Києві (1615), Любліні, Стрятині, Вінниці, Немирові, Луцьку (1620), Володимирі, Дубні, Крем’янці та ін.

Ці братські школи підтримували тісні контакти з подібними навчальними закладами у Бересті, Могилеві, Пінську, Полоцьку та інших містах, адже усі вони були засновані на однакових принципах, мали подібні програми навчання, підручники. Цьому сприяли обміни педагогів. Так, наприклад, на численні прохання Віленського братства на початку 90-х років XVI ст. зі Львова до Вільна переїхали вчитель грецької мови Кирило і ректор школи СтефанЗизаній, а його брат Лаврентій почав працювати у Берестейській братській школі.

У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію — продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст.

В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світ

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства.

Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лав-рентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.). Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580— 1637 pp.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило До-рофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копин-ський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами.

Тим більше, що й досі немає однозначного визначення ролі братств у релігійно-церковному житті, оцінка руху братств у ХХ ст. коливалась від цілковитого схвалення, що міститься, зокрема, у монографії В. Антоновича: «Братства ревно взялися пояснювати своїм одновірцям правдиве значення релігійної новини, скріплювати в них любов до Віри своїх предків, виступати проти уніатської та єзуїтської пропаганди… Нарешті Церковні Братства мусили боротися і з місцевими своїми Ієрархами, що прийняли Унію» до сумнівів у цілковитій прогресивності ролі братств й братського руху в середньовічній Україні, що його висловлено С. Головащенком в Главі «Могилянська церковна реформа у Київській митрополії»: «Рух православних братств, який на деякий час став потужним чинником виправлення церковних негараздів, через свої претензії почав суперечити традиціям ієрархічної побудови церкви та владним повноваженням духовенства».

Очевидною є потреба одразу вказати на те, що братські школи з’явилися внаслідок

усвідомленої православною громадою необхідності протиставити певний оборонниць-

кий духовно-інтелектуальний рух планам об’єднання конфесій. Не слід забувати про те,

що один із натхненників та ідеологів об’єднання – Адам-Іпатій Потій увібрав у свій

світогляд риси як православного виховання, так і: «…в дитинстві вчився в кальвінській

школі князя Радзівіла... Підпавши під вплив протестантизму, був його віросповідником

до 33 року життя... попав у близькі особисті зв’язки з найвищими католицькими духов-

ними особами».

Виникнення і роль православних братств у процесі розвитку української духовності

в пізньосередньовічну та барокову епохи аналізовано не раз. Знову звернемось до авто-

ритетної думки В. Антоновича, внесок якого в осмислення даного питання важко пере-

оцінити: «Міщани й нижче духовенство скупчують свою боротьбу в Церковних Братствах.

Братства позасновувано в багатьох західноукраїнських містах ще перед повстанням

церковної Унії. Зразу вони мали завдання дбати про Православіє та збереження в чистоті

християнської моральності, яка дуже потерпіла через те, що шляхтичі захопили вищі

церковні посади. Патріархи Костянтинопольські признали Братствам значення зберігачів

чистоти церковної науки та християнської моральності, й забезпечили їх існування

ставропігіяльними Грамотами, які звільняли церковні Братства від залежності від

місцевих ієрархів» (курсив наш. – П. Я.). Така мета братств, що була заявлена ще

до початку уніонізації Церкви, мала підґрунтям, на нашу гадку, якраз аскетичне

відродження гнаної, невладної «бідної» (у значенні небагатої) Церкви. Церкви, далекої

від світу. До певної міри православні братства були в той період чимось схожим до до-

мініканців часів заснування ордена св. Домініка з їх ідеалізацією аскези, освіти, науки й

невладності Церкви й віддаленості від світу. Історичні обставини, що виявили себе в

потужному наступові у той час іншого віросповідування й культури, змусили, певне,

перших братчиків обернути ці принципи на оборону власне Православної Церкви, а не

лише її аскетичної чистоти.

«Оборона» канонічного православ’я від інокультурної експансії польсько-като-

лицьких впливів для братських шкіл полягала також у поширенні «між українським

населенням освіти». Слід зауважити, що використовування православної освіти

для оборони духовності було нововведенням українських братчиків, адже в епоху

«класичного» Середньовіччя освіта й освіченість вважались чи не прямим шляхом до

духовного занепаду. Прикметне й цікаве для нашої версії зауваження подає з приводу

освітницького протистояння православних братств та католиків В. Антонович: «Проти

єзуїтських та василіянських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської

науки вони поклали свою науку... що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими

казуїстами докази».Слід зауважити, що, взявши на озброєння науку й освіту

(навчаючись в опонентів у полеміці), православні братства повели розмову на істотно

іншому, вищому, аніж традиціоналістський, рівні. Вони розширили межі світосприйняття як православних «наставників», так і учнів шкіл. Це сприяло загальному виходу нації на

більш високий духовний та культурний рівень.

Так само, як сміливо використовував І. Вишенський доволі новаторську для того

часу форму діалогу для захисту «святої давнини», українські братчики використо-

вували новітні тоді досягнення освіти широких верств народу, науки та навіть техніки

із цією ж метою братства: «...прибрали релігійний характер і... стали на сторожі

національних потреб та інтересів, заводячи школи та друкарні. В останніх друкували

церковно-богослужебні й духовно-моральні книги, шкільні підручники й наукові твори

та виступили до відкритого бою з всесильним засобом єзуїтської пропаганди...», –

стверджує М. Возняк .Спостереження В. Антоновича та М. Возняка прикметні

як свідчення духовної й освітницької потужності «люду посполитого, простого,

ремісного». В основі опору братчиків інокультурним впливам знаходилось перш за все

консервативне небажання зрадити прабатьківську християнську віру, яка одночасно

була своєрідною візитною карткою їх розуміння національного самоідентифікування.

Саме консерватизм став, на наш погляд, першопричиною пробудження у братчиків

національної свідомості.

Першорядної уваги в діяльності православних братств, відтак, заслуговують

«школи та друкарні» як новітні засоби боротьби за людину, засоби поширення думок

найкращих полемістів й мислителів-захисників православ’я. Те, що таке-от новаторське

розуміння ролі друкованого вже, книжного слова й освіти спирається на класичну

середньовічну традицію пошанування школи й книги, засвідчує таке спостереження

акад. С. Єфремова: «До освіти в старовину ставились з великою шанобою, краще сказати – з побожністю: “велика бо полза бываетъ человеку от ученія книжнаго”... “Сладки медвяный сотъ и сахаръ... обоей же добрей книжный разумъ...” (Кирило Туровський). Таким чином “книжное почитание” мало служити і душевному спасінню, бо давало відомості з релігії та етики... подаючи здобутки тодішньої науки, та твори красного письменства».Освіта та культура відкривали нові обрії знання, освоєння яких

потребувало, передусім, нестандартного мислення та динамізму в процесі осмислення

новітніх здобутків. Братчики, необтяжені внаслідок надання ставропігіяльних грамот

поклонінням духовно-соціальній ієрархії, могли вільно оперувати цими новітніми знан-

нями та адеквувати у власне концептуальне мислення нові відкриття науки. Вони також

вільно включали в загальний контекст полемічного дискурсу такі елементи, які могли

тоді декому здаватись мало не знущанням над одвічними основами духовності. Вико-

ристання друкарень якраз для духовних потреб є мало не символічним, адже використо-

вувались вони для поширення «церковно-богослужебних» та «духовно-моральних»

книг й надалі.

Паралельно з духовними книгами братські школидрукували підручники, наукові

трактати, ведучи цим самим, так би мовити, ідейний наступ по всіх ділянках й в усіх

вимірах культурного життя ранньобарокової української людини. Цією діяльністю було

започатковано формування нового типу людської особистості, у якому органічно

єднались духовний пошук консервативних орієнтирів, панорамна культурна картина

самого буття людини і, зрештою, творче світоосягнення, яке вилилось у повноводну ріку барокового різнобарв’я. Врешті-решт це, певне, й стало порятунком духовно-націо-

нального дискурсу в Україні від розчинення в більш потужних експансіоністських

культурах.