ПОКАЗНИКИ ЕКОНОМІЧНОЇ АКТИВНОСТІ, ЗАЙНЯТОСТІ І БЕЗРОБІТТЯ

Ситуація на ринку праці оцінюється за допомогою аб­солютних показників, що вимірюються чисельністю різних кате­горій учасників ринку, і за допомогою відносних показників, що визначаються як питомі ваги окремих категорій робочої сили у певній чисельності населення. Відносні показники дають можли­вість виконувати порівняльний аналіз і вивчати розвиток проце­сів на ринку праці в динаміці.

Показники економічної активності населення України в 1999 ро­ці, здобуті в результаті вибіркових обстежень, наведено в табл. 8.1.

Таблищ 8.1

ЕКОНОМІЧНА АКТИВНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1999 році¹

Економічна активність населення характеризується рівнем економічної активності (К_еа), що визначається як відношення чисельності економічно активного населення (S_ea) до чисельнос­ті всього населення (S). У певних цілях аналогічний показник може бути розрахований не до всього населення, а до населення у віці економічної активності (S_l5_₇₀). У останньому випадку він характеризує рівень економічної активності робочої сили.

" -' .. S., ... .. S.

-•100.

Quot;і 5-70

¹ Економічна активність населення України у 1999 році: Стат. збірник. — К.: Держ-комстат України, 2000.

8*1-344

Зайнятість і безробіття населення характеризуються чисельні­стю зайнятих і безробітних. Відносними показниками зайнято­сті і безробіття є рівень зайнятості і рівень безробіття.

Рівень зайнятості економічно активного населення К₃ ви­значається як відношення чисельності зайнятого населення S₃ до чисельності економічно активного населення 5^:

К =-^--100.

Рівень безробіття економічно активного населення К_б визна­чається відношенням чисельності безробітних S₆ до чисельності економічно активного населення S :

к -⁶ ~

На практиці застосовується ще один показник рівня безробіття — рівень зареєстрованого безробіття. В Україні він розраховується як відношення кількості безробітних громадян, що перебувають на обліку на початок відповідного року в державній службі зай­нятості, до чисельності працездатного населення у працездатно­му віці.

Адитивний зв'язок між чисельністю економічно активного на­селення і чисельностями зайнятого та безробітного населення дає можливість побудувати модель динаміки економічно активного населення, яку можна використати для обчислення будь-якого показника, що входить до її складу за відомих інших показників:

де Т_еа, Т₃,Т₆ — темпи зростання, відповідно економічно активно­го, зайнятого і безробітного населення; К₃ , К* — рівень відпові­дно зайнятості та безробіття в базисному періоді.

Цю саму модель можна застосувати для оцінювання абсолют­них змін рівнів зайнятості (безробіття):

де АК_3о,АК_бо пунктах.

Для вироблення й здійснення ефективної соціальної політики у сфері зайнятості не достатньо мати загальну інформацію про чисельність і рівні економічно активного населення, зайнятих і безробітних.

З метою всебічного аналізу становища на ринку праці зайня­тість вивчається як у цілому за всім населенням, так і за окреми­ми секторами економіки та видами економічної діяльності, стате­вими та віковими групами, рівнем освіти, соціальним статусом, статусом у зайнятості, професійною приналежністю тощо. Аналіз проводиться по країні в цілому і за регіонами.

Вивчаючи зайнятість за секторами економіки, слід особливо виокремлювати зайнятість у неформальному секторі. У січні 1993 року XV Міжнародна конференція статистиків праці прий­няла Резолюцію щодо статистики зайнятості в неформальному секторі. Згідно з цією Резолюцією неформальним сектором вва­жається сукупність одиниць (суб'єктів) економічної діяльності, які, за визначенням і класифікацією Системи національних рахун­ків, утворюють частину сектору домашніх господарств. У ме­жах цього сектору неформальний сектор економіки складається:

а) з неформальних підприємств, що не залучають найманої праці,

б) з підприємств неформальних роботодавців.
Неформальний сектор економіки характеризується звичайно

низьким рівнем організації, низькою капіталомісткістю, невели­кими розмірами. Трудові відносини в таких підприємствах, якщо вони там існують, грунтуються переважно на залученні випадко­вих працівників, родичів і знайомих, а не на договірних засадах, які надають формальні гарантії захисту зайнятості. Підприємни­цька діяльність у неформальному секторі здійснюється окремими особами самостійно або за допомогою членів сім'ї, які їм допома­гають. Можливе також залучення одного чи кількох оплачуваних працівників. Діяльність підприємств неформального сектору здійс­нюється, як правило, у статистично не візуальних місцях: невеликих цехах, будинках, на відкритій місцевості. Ці підприємства практич­но не мають доступу до організованих ринків, кредитних установ, сучасних технологій, професійного навчання та державних служб.

Неформальний сектор визначається незалежно від характеру робочих місць, де відбувається виробнича діяльність, розміру ви­користовуваних основних фондів, тривалості функціонування підприємства, а також від того, чи є для власника підприємства ця діяльність основною або додатковою. Прикладами зайнятості в неформальному секторі є вулична торгівля, пошиття одягу, чи­щення взуття, окремі види ремонту автомобілів і т. ін.

Єдиними джерелами інформації про зайнятість населення в не­формальному секторі є обстеження населення з проблем зайнятості. Населення, зайняте в неформальному секторі, складається з усіх осіб, які протягом періоду обстеження були зайняті щонай­менше в одній з виробничих одиниць неформального сектору, незалежно від їхнього статусу зайнятості і від того, чи була дана робота для них основною або додатковою.

Без обліку зайнятості в неформальному секторі неможливо діс­тати повну й об'єктивну інформацію про зайнятість населення та про масштаби безробіття в секторах і галузях економіки

Вивчення зайнятості за видами економічної діяльності ґрунту­ється на використанні національного статистичного Класифіка­тора видів економічної діяльності (КВЕД), розробленого на принципах методології стандартних міжнародних класифікацій. Усі види економічної діяльності, відповідно до КВЕД, поділя­ються на 17 секцій (табл. 8.2), 31 підсекцію, 60 розділів, 222 гру­пи, 503 класи і 727 підкласів.

Таблиця 8.2

СЕКЦІЇ КЛАСИФІКАТОРА ВИДІВ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Назва

Сільське господарство, полювання і лісове господарство

Рибне господарство

Видобувна промисловість

Обробна промисловість

Виробництво електроенергії газу і води

Будівництво

Оптова і роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами; пос­луги з ремонту

Готелі і ресторани Транспорт Фінансова діяльність

Операції з нерухомістю, орендою і послуги юридичним особам

Державне управління

Освіта

Закінчення табл. 8.1

Поділ економічно активного населення за статусом у зайнято­сті здійснюється на основі відповідної класифікації. Міжнародна класифікація статусу в зайнятості (МКСЗ-93) визначає такі 6 ка­тегорій зайнятого населення:

• наймані працівники;

• роботодавці;

• члени виробничих кооперативів;

• особи, які працюють за свій рахунок;

• члени сім'ї, які допомагають;

• працівники, які не класифікуються за статусом.
Найманий працівників — це особа найманої праці, яка уклала

трудовий договір (контракт) із керівником підприємства або усну угоду з окремою особою про умови трудової діяльності і розміри оплати праці.

Роботодавець — особа, яка управляє своїм власним приват­ним (сімейним) підприємством або працює самостійно, але по­стійно використовуючи працю найманих робітників.

Член виробничого кооперативу — особа, яка працює на да­ному підприємстві і є його співвласником.

Особа, яка працює за власний рахунок, — це особа, яка здій­снює самостійну діяльність, що приносить дохід, не використо­вуючи при цьому найманої праці.

Член сім'ї, що допомагає, — це член сім'ї, який працює без оплати на приватному сімейному підприємстві, що ним володіє родич.

Працівник, який не класифікується за статусом, — особа, котра здійснює економічну діяльність, яка не може бути віднесе­на ні до однієї з категорій статусу в зайнятості.

Склад за професійною приналежністю вивчається поділом економічно активного населення за професіями на підставі Кла­сифікатора професій (КП), розробленого з урахуванням Міжна­родної стандартної класифікації занять (МСКЗ-88). В основу роз-

робки і створення цих класифікаторів покладено два принципи:
вид виконуваної роботи і кваліфікація, яка необхідна для її вико­
нання. За професійною приналежністю (становищем у занятті)
серед економічно активного населення виокремлюють такі осно­
вні групи: /

• законодавці, старші посадові особи і керівники;

• спеціалісти-професіонали;

• спеціалісти і допоміжний персонал;

• конторські службовці;

• працівники сфери послуг і торговельних підприємств;

• кваліфіковані працівники сільського господарства, рибного
господарства і рибної промисловості, родинних професій;

• кваліфіковані працівники промисловості та родинних про­
фесій;

• оператори та складальники промислового устаткування і
машин;

• некваліфіковані працівники;

• військові сили.

Статус у зайнятості і становище в занятті визначаються для всього економічно активного населення, тобто як для зайнятого, так і для безробітного. Для безробітних осіб, які раніше мали ро­боту, статус у зайнятості визначається за їхньою попередньою зайнятістю.

Розглянуті класифікації за видами економічної діяльності, статусом в зайнятості і професійною приналежністю використо­вують у поєднанні з класифікаціями за статтю, віком, рівнем освіти, місцевістю проживання та ін.

Статистика вивчає зайнятість населення і безробіття як за ста­ном на певний період часу, так і в динаміці, використовуючи при цьому весь арсенал статистичних методів і показників, що харак­теризують динаміку соціальних явищ.

Динаміка зайнятості з урахуванням впливу різниць у складі й рівні зайнятості населення регіонів оцінюється за допомогою ін­дексів змінного, фіксованого складу і структурних зрушень:

де / — індекс змінного складу, що відбиває зміни середнього рівня зайнятості у звітному періоді порівняно з базисним пері-

одом по всій сукупності регіонів за рахунок зміни трьох чинни­ків: рівня зайнятості населення різних вікових груп у регіонах, вікової структури населення регіонів і питомої ваги населення регіонів у загальній чисельності населення країни; K_tj — рівень зай­нятості населення /-Ї вікової групи ву-му регіоні; d_tj— частка на­селення /-Ї вікової групи в загальній чисельності населення у'-го регіону; dj — частка населенняу-го регіону в населенні країни; k —

кількість вікових груп; п — кількість регіонів.

Динаміка зайнятості залежно від змін рівнів зайнятості у регі­онах оцінюється за допомогою індексу фіксованого складу, а за­лежно від структурних змін у населенні — за допомогою двох

індексів структурних зрушень: І_сз — за рахунок зміни структури населення усередині регіонів; І_сз — за рахунок зміни часток на­селення регіонів у загальній чисельності населення країни:

^Ic=-

4„=-

j=)

Цей самий метод використовується для аналізу динаміки еко­номічної активності і безробіття населення з урахуванням регіо­нальних розбіжностей.

8.3. СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ БЕЗРОБІТТЯ

Основним джерелом інформації про безробіття є ре­гулярні (із 1999 року — щоквартальні) вибіркові обстеження економічної активності населення. Поточній облік безробітних та осіб, які шукають роботу, ведуть державні служби зайнятості.

Для правильного оцінювання ситуації на ринку праці недоста­тньо мати інформацію про рівні зайнятості і безробіття, необхід­ний глибокий аналіз складу безробітних, причин, що впливають на зростання безробіття, тривалість безробіття та пошуку роботи

і т. ін.

Статистика вивчає чисельність і структуру осіб, які звернули­ся до служби зайнятості по допомогу у працевлаштуванні за та­кими категоріями: особи працездатного віку, не зайняті трудовою діяльністю; учні; пенсіонери; особи працездатного віку, які зай­няті трудовою діяльністю, але бажають змінити місце роботи.

Інформація служб зайнятості та матеріали обстеження насе­лення з питань економічної активності дають можливість скласти соціальний портрет безробітного населення: поділ його за стат­тю, віком, рівнем освіти, причинами звільнення, родинним ста­ном, професіями, спеціальностями тощо. Вивчення якісного скла­ду безробітних необхідне для розроблення ефективної політики зайнятості.

Наприклад, дані, наведені в табл. 8.3, свідчать про те, що ос­новними причинами безробіття в Україні у 1999 році були такі:

а) реорганізація або ліквідація діючих виробництв і пов'язане
з цими процесами скорочення штатів (38,8 %);

б) звільнення за власним бажанням (26,2 %), за котрим нерід­
ко приховуються не лише незадоволеність змістом і умовами
праці, її оплатою, а й зміни у виробництві;

в) складності з працевлаштуванням молоді, яка закінчила на­
вчання в школі, середніх і вищих навчальних закладах (17,5 %).

Залежно від причин виникнення розрізняють такі види без­робіття:

• структурне безробіття — зумовлене структурними змі­
нами в економіці, що ведуть до зміни структури загального попиту
на робочу силу. Для структурного безробіття характерна наяв­
ність безробітних з одночасним існуванням вільних робочих місць
(через професійну та регіональну невідповідність безробітних).
Зниження цього виду безробіття можливе за рахунок професійної
перепідготовки і посилення міграційних процесів;

♦ кон'юнктурне (циклічне) безробіття — спричинене кон'юн­
ктурними коливаннями в економіці; у періоди спаду активності в
економіці воно зростає, у періоди підвищення активності — зни­
жується;

• класичне безробіття, або безробіття, зумовлене високим
рівнем заробітної плати — викликане звільненням частини ро­
бочої сили без зниження обсягів виробництва з метою підвищен­
ня заробітної плати робітникам, які залишаються;

* сезонне безробіття — пов'язане із зайнятістю на окремих
видах робіт лише в певні періоди часу (наприклад, рослинництво
в сільському господарстві, полювання, рибальство);

Таблиця 8.3

ПОДІЛ БЕЗРОБІТНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

ЗА ПРИЧИНАМИ НЕЗАЙНЯТОСТІ, СТАТТЮ

ТА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ в 1999 році¹

• технологічне безробіття — наслідок процесів автоматиза­
ції виробництва і впровадження нових технологій, що дозволя­
ють зменшити кількість зайнятих у виробництві;

• фрикційне безробіття — пов'язане з переходом робітників
з однієї роботи на іншу в добровільному порядку або звільненням
з ініціативи адміністрації з причин, які не стосуються змін на ви­
робництві або пошуку роботи вперше. Багато економістів вва­
жають, що існування певного рівня фрикційного безробіття є не­
минучим і навіть, якоюсь мірою, бажаним фактом.

Економічна активність населення України у 1999 році: Стат. збірник / Держком-стат України. — К., 2000.

Структурні зміни в економіці, за неоднакових можливостей у регіонів щодо надання допомоги населенню у працевлаштуванні, призводять до значної диференціації регіонів за рівнем безробіт­тя. Ступінь цієї диференціації можна оцінити, побудувавши гру­пувальну таблицю. Наприклад, диференціацію регіонів України за рівнем безробіття в 1999 році ілюструє табл. 8.4.

Таблиця 8.4

ГРУПУВАННЯ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ЗА РІВНЕМ БЕЗРОБІТТЯ В 1999 РОЦІ'

(% до кількості економічно активного населення віком 15—70 років)

* Разом із Севастополем.

Вивчення структур безробітного населення за статтю, віком, рівнем освіти в міській та сільській місцевості дозволяє ціле­спрямовано планувати соціальну політику у сфері зайнятості.

Для оцінювання впливу безробіття на соціальне самопочуття населення і прогнозування зайнятості і безробіття необхідна ін­формація про тривалість безробіття.

Тривалість безробіття визначається тривалістю періоду, про­
тягом якого людина, будучи безробітною, шукає роботу. Під час
обстежень розрізняють два види тривалості безробіття: трива­
лість завершеного (закінченого) безробіття, що вимірюється вит­
ратами часу на пошук роботи (з початку пошуку роботи до пра­
цевлаштування), і тривалість незавершеного безробіття — оці­
нюється часом із початку пошуку роботи до моменту опитування
(фіксації) безробіття. >

J

¹ Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України. — К.: Техні-' ка, 2000. — С. 371.

Наприклад, в Україні в 1999 році тривалість безробіття в серед­ньому становила півтора роки, а час пошуку роботи — 9 місяців (табл. 8.5).

Висока частка осіб зі статусом безробітних понад 3 місяці (88,6 %) свідчить про те, що безробіття в Україні набуло хроніч­ного характеру і створює соціальну напруженість у суспільстві.

Таблиця 8.5