Зодчий.

Я за професією — зодчий. Це те саме, що й архітектор. Я займа­юсь мистецтвом проектування і будівництва об'єктів, оформлення просторового середовища для життя і діяльності людини. Зодчий створює архітектурні обра­зи, які разом із практичним значенням мають ідейно-художній зміст. Архітекту­ра відображає особливості побуту, традицій і національної культури, рівня техні­ки, переваги тих чи інших будівельних матеріалів різних епох і народів. А зараз я розкажу вам про особливості архітектури Київської Русі.

Архітектурний вигляд міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев'яними будівлями. У IX—X ст. виникли нові типи міських поселень із дерев'яно-земляною фортецею та густо заселеним посадом. Будинки давніх русичів характеризувалися багатим архітектурним декором. Окремі з них ста­новили справжні шедеври народної архітектури. Такими були будинки пред­ставників заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою «хороми». Вони складалися з кількох зрубів, які утворювали цілий комплекс приміщень. У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх поверхах були «сіни», які становили галерею на стовпах, а також «тереми». На півдні Русі будинки зводилися здебільшого за допомогою каркасно-стовпової конструкції, яка обмазувалася глиною і білила­ся, нагадуючи пізнішу українську хату. Князівські палаци із середини X ст. ма­ли двоповерхові кам'яні частини (у Чернігові, Києві).

Із другої половини X ст. відомі дерев'яні християнські храми зі стрімкою покрівлею і невеликою главкою. Пізніше кількість глав збільшилася і досягла 13 (дерев'яний Софійський собор у Новгороді, 989 р.).

Вихід держави на міжнародну арену, знайомство з візантійською культу­рою, а потім — і впро-

вадження християнства зумовили появу монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі

асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перший київський кам'яний храм — Десятинна церква (989—996), зведена з послідовним чергуванням рядів каменя та цегли — мав велику кількість глав. (Відбувається перегляд комп'ютерної презентації «Десятинна церква»:)

За своїм типом Десятинна церква належить до хрестово-банних візантій­ських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (тобто «плінфи») в системі міша­ної кладки. Внутрішній простір у ті часи перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилася баня, що підтримувалася підпружними арка­ми, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу містилися напівкруглі виступи-апсиди. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька при­міщень. Із західного боку підносилися дві башти, які разом із багатоверхим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьо­му і вибір місця: на самому краю Старокиївської гори. Кам'яна громада храму високо підносилася над дерев'яними кварталами і фортечними стінами київського дитинця, його бані було добре було видно не тільки з Подолу, а й із Задніпров'я.

Розроблений у Візантії тип хрестово-купольного храму інтерпретувався у величних тринефних (Спасо-Преображенський собор у Чернігові, 1036 р.) і п'ятинефних (Софійські собори в Києві 1037 р. і Полоцьку 1044 р. відповід­но) храмах із просторими хорами для князів, із куполами на високих світлотних барабанах, із рядами пласких ніш і візерунковою кладкою на фасадах. Паперті-галереї із трьох боків, сходинкове розміщення закомар, многоглав'я визначили їхню своєрідну пірамідально-сходинкову композицію.

Складності побудови архітектурних мас в інтер'єрах відповідає багатоманіт­ність точок огляду, контрастні переходи від невисоких бокових нефів до яскраво освітленої підкупольної частини.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських архітекторів. Масштабні роботи зі створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X — на початку XI ст. Київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщення­ми на нижньому поверсі та житловими — на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами із чотирискатними дахами, покритими черепицею. Разом із теремами часів княгині Ольги нові па­лаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю «міста Ярослава» в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам'яні споруди витримані у строго візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває і до­статньо виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037 р.). (Відбувається перегляд комп'ютерної презентації «Софійський собор».)

У цілому Софія Київська виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків підпирали 12 стовпів — пілонів. Софія Київська становила величезну п'ятинефну хрестовобанну споруду із тринадцятьма баня­ми, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або «податі».

Уся архітектура Софії мала урочисто-святковий характер. В екстер'єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, що увінчувала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі — об'ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади цент­ральної частини храму, над якими розкривався підбанний простір, яскраво ос­вітлений дванадцятьма вікнами барабана.

Софія Київська завжди справляла незабутнє враження на людей, незалеж­но від епохи, в яку вони жили.

Окрім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. вело­ся в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться однойменні собори.

У Чернігові за князювання брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорну­лося будівництво єпископського Спаського собору, який був близький до Де­сятинної церкви. Це була велична тринефна восьмистовпна споруда, увінчана п'ятьма банями. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала Софійські, із протилежного боку стояла хрестильна. Центральний неф хра­му відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордеру. Не маючи галерей, споруда набувала видовже­них пропорцій по лінії «схід — захід». Хрещата форма внутрішніх стовпів, не ха­рактерна для візантійської архітектури, в майбутньому стає типовим елементом давньоруської. (Відбувається перегляд комп'ютерної презентації «Києво-чернігівська архітектура».)

Пам'ятки києво-чернігівського будівництва за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокут­ної будівлі з базилікою.

Центральна баня із круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а від­так, чимраз вищим передбанником, спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об'єднанні між собою арками. Проміжки між луками були зроблені у виг­ляді сферичних трикутників (парусів, вітрил), що є важливим констру-ктивним досягненням і характеристикою техніки візантійського будівництва. Пілястри, що були рівною мірою декоративним і конструктивним елементом будівлі, позначували поперечні пави на бічних стінах Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що й набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузь­ких, повнолуких вікон творила система вкладених одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація стін була скромна і витримана, обмежена до обрамування вікон, пілястрів і напівколонок на підбанниках. Різьблення для декорації зов­нішніх стін у києво-чернігівському будівництві не вживали.

Занесені із Балкан та Вірменії, тобто із країн із кам'янистим грунтом, спо­соби кладення фунда-менттів на дерев'яних підмостках у нас виявилися непри­датними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові — до поло­вини. Самі фундаменти києво-чернігівських церков, завглибшки на 2—3,5 м, завширшки 1 м, укладалися із двох рядів грубого каміння, яке заливалося своєрідним цементом. Най-давніша українська цегла буда дуже тонка і квад­ратна за формою. Пізніше вона стала наближатися до сучасної: грубішала і ви­довжувалася. Стіни церков укладалися з тонких полос цегли навпереміну із грубішими полосами цементу. Києво-чернігівський цемент, особливого хіміч­ного складу, був дуже тривкий, тому його вживали раніше як цеглу. Для пев­ності стіни зв'язували дерев'яними та залізними шпугами, а для зменшення тя­гаря склепінь у міжаркадні вітрила клали глиняні горщики. У деяких будівлях клали такі горщики й у стіни. Дехто з дослідників вважає їх голосниками-резонаторами.

Для 2-ї пол. XI ст. характерним є поширення культового будівництва в ба­гатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, нові кам'яні храми. У Києві це собори. Дмитрів-ського (пізніше Михайлівського Зо­лотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монас­тирів. (Відбувається перегляд комп'ютерної презентації «Михайлівський собор-Видубицького монастиря».)

Це найдревніша споруда на Видубичах. Собор був закладений князем Все­володом у 1070 р. Храм будувався у два етапи. Вже до повністю завершеного основного об'єму добудовувалася із західного боку башта зі сходами на хори і нартекс.

Сучасний Михайлівський собор являє собою кубоподібну споруду з однією апсидою і єдиною банею, що здіймається над похилим дахом. Східна частина споруди і купол мають чітко окреслені барокові форми, а західна частина має всі ознаки давньоруської будівельної техніки.

Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі й став особливо характерним для XII Ст. Першим його зразком був Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Він становив собою хрещату шестистовпну будівлю, увінчану однією банею. Храм був тринефним, одноглавим, без галерей. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, із заходу стояв нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори.

У Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Із новацій слід згадати оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.

У другій половині XII ст. в зодчестві придніпровських князівств відбули­ся серйозні зміни традиційних для Київської Русі архітектурних форм: в Ов­ручі (церква Василія, зодчий — Петро Мілонег), Смоленську (церква Міхаїла Архангела), Чернігові (П'ятницка церква) та інших містах будувалися одноглаві храми з арками, ярусною композицією верха, лопатками на фасадах.

У кінці XII — на початку ХЇІІ ст. монументальна архітектура Русі розви­валася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичай­ної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких доб­ре поєднується з пілястрами. У цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев'яної архітектури. У цей час були зведені храми Трьох­святительський (1189 р.) у Києві, Св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Не виключено, що будівничим, принаймні окремих із них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілонег, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобіг­ти руйнуванню дніпровськими водами церкви Св. Михайла Видубицького монастиря.

Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церк­ві (XIII ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда із трилопасним стрілчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складнопрофільними пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспекти-вні портали церкви заглиблені в товщу стін. Придніпровський архітектурний стиль кінця XII — початку XIII ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, По­лоцька, інших центрів Русі. Новий стильовий напрямок був еквівалентний за­хідноєвропейській готиці.

Отже, давньоруське зодчество - одна з найяскравіших сторінок худож­ньої культури доби середньовіччя. Давньоруські будівельні надбання були тим безпосереднім ґрунтом, на якому формувалася українська архітектура XIV — XV ст.