Становлення спілкування дітей дошкільного віку з нормальним розвитком

Формування культури і суспільної свідомості - від зародження ідей до їх громадського твердження - відбувається через соціальну комунікацію. Поняття «комунікація» своїм другим народженням зобов'язана XX століттю. Походить воно від лат. соmmиnісаtiо - повідомлення, передача, бесіда, розмова [93, с. 5]. Словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона [77].

Як і завжди в науці, різні автори абсолютно по-різному тлумачать зміст цього поняття. Соціологи (П. Сорокін) розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації.

Психологи (О. Леонтьєв) - процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування. Кібернетики (А. Урсул) розуміють комунікацію як обмін інформацією між складними динамічними системами та їхніми частинами сприймати, накопичувати та переробляти інформацію.

Г. Почепцов у книзі «Теорія комунікації» під комунікацією розуміє «процеси перекодуваня вербальної в невербальну і невербальної у вербальну сфери».

Останнім часом широкого поширення набуває термін «комунікація», разом з терміном «спілкування».

Комунікацією є і безпосередня бесіда, і телепередача, і передача сигналів з супутника на землю, і наш зовнішній вигляд тощо. Тому не випадковою виявляється різноманітність визначень комунікації. Це обмін, зв'язок, розмова, взаємодія двох або більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального і/або афективно-оцінювального характеру.

Щоб конвертувати значення в повідомлення, люди «кодують» думки і почуття в слова та дії і посилають їх за допомогою передавальних (вербальних) каналів - у цьому випадку це звук (мовлення) і видимі сигнали (невербальна поведінка). Значення, представлені символами, в процесі декодування знову перетворяться учасниками в значення.

Оскільки спілкування включає як вербальні, так і невербальні елементи, то ми завжди посилаємо поведінкові повідомлення, з яких співрозмовник витягає значення, або робить висновки. Навіть мовчання, або відсутність є комунікаційною поведінкою. Ніцше у своїх афоризмах написав: «Люди вільно брешуть ротом, але пика, яку вони при цьому корчать, все-таки говорить правду» [61, с. 303].

Ці слова досить точно передають як автономний характер передачі інформації за візуальним каналом, так і те, що ми не вміємо в рівній мірі контролювати візуальний канал, як це робиться з каналом вербальним.

Основні типи невербальної комунікації - рухи експресивно-виразні, тактильні рухи, погляд візуально-контактний, просторові рухи, мовлення, особисті фізичні якості. Невербальна комунікація є процесом, у якому беруть участь як тіло людини, так і його психіка.

Невербальна комунікація в більшості випадків має несвідому основу. Невербальною інформацією важко маніпулювати і її важко приховувати в будь-якій міжособистісній комунікації.

Вчений Г. Севенінг стверджує: «Будь-яка комунікація має змістовний і відносний аспект». Тобто значення має не лише те, що говориться, але і те, яким чином і способом це виражається (міміка, жестикуляція, мова тіла, тональність).

Вербальна комунікація це саме мовлення, тобто - система знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження.

За допомогою мовлення здійснюється пізнання світу, в мовлення об'єктивувалася самосвідомість особистості. Мовлення є специфічним соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою. Мова - засіб передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій. Через мову здійснюється спадкоємність різних поколінь і історичних епох.

Функції комунікації виділяються тільки в цілях аналізу. У реальному комунікативному процесі, навіть в одному, окремо взятому комунікативному акті можуть поєднуватися декілька функцій. З моделі комунікації Р.Якобсона витікають шість її функцій: емотивна, конативна, референтивна, поетична, фактична, метамовна. Кожна із запропонованих ним функцій пов'язана з тим чи тим учасником або елементом комунікації.

Інші дослідники вважають за краще мінімізувати кількість функцій, виділяючи лише основні і вважаючи інші різновидом основних. Так, М.Лісіна виділяє дві основні функції спілкування:

1) організація спільної діяльності людей;

2) формування і розвиток міжособистісних стосунків.

А із дослідження предмета комунікативної діяльності, її мотиву і продуктів природно виходить, що спілкування виконує також третю важливу функцію - пізнання людьми один одного.

Ці функції, з одного боку, немов би проявляють головні напрями, в яких виявляється «робота» спілкування, а з другого - дозволяють побачити фундаментальне значення спілкування в житті людини і пояснити тим самим зростаючу роль вивчення цієї проблеми.

Кожна з функцій здійснюється у двох основних формах - діалозі та монолозі. Діалог є первинною природною формою мовного спілкування. Сам діалог - це розмова двох або кількох людей. Він складається з запитань та відповідей, не потребує розгорнутих речень. Монологічне мовлення є відносно розгорнутим видом мовлення. Це мовлення однієї особи. Воно вимагає більшої напруженості пам'яті, уваги до змісту і форми мови. Це активний і довільний вид мовлення, який потребує попередньої підготовки.

Виходячи з вищесказаного зазначимо, що спілкування виступає одним із аспектів спільної діяльності учасників, і як будь-яка діяльність, спілкування має свою структуру. До структурних компонентів цієї діяльності відносять:

- предмет спілкування - це інша людина, партнер по спільній діяльності, а точніше ті якості і властивості партнера, які проявляються у взаємодії. Відбиваючись у свідомості дитини, нони стають потім продуктами спілкування;

- потреба в спілкуванні полягає в прагненні людини до пізнання і оцінки інших людей, і до самопізнання і самооцінки;

- мотив діяльності спілкування. Під мотивом діяльності згідно концепції А. Леонтьєва розуміється те, заради чого робиться діяльність. Це означає, що мотивом діяльності спілку- нання є партнер по спілкуванню. Отже, для дитини мотивом діяльності спілкування є дорослий. Мотиви, що спонукають дитину вступати в спілкування, пов'язані з трьома її головними потребами:

1) потребою у враженнях;

2) потребою в активній діяльності;

3) потребою у визнанні' і підтримці.

Задовольнити свої потреби діти можуть лише через дорослих, оскільки можливості зробити це самостійно обмежені. Таким чином, потреба в нових враженнях спонукає дітей вступити в контакт із дорослими - з'являються пізнавальні мотиви спілкування.

Ділові мотиви спілкування з'являються у дітей у ході задоволення потреби в активній діяльності, як результат необхідності, де потрібні допомога і участь дорослих. Діловим мотивом спілкування є сам дорослий, у своїй особливій якості - як партнер по спільній практичній діяльності, помічник і зразок правильних дій.

Потреба дітей у визнанні і підтримці з'являється вже з самого раннього віку, наприклад, у вигляді потреби в материнській турботі і любові, ласці. В цьому випадку можна говорити про особистісні мотиви спілкування, які задовольняються в самому процесі спілкування.

Дія спілкування характеризується метою, на досягненні якої воно спрямоване, і завданням, яке воно вирішує. М.Лісіш зазначає, що дія спілкування включає три основні категорії за собів спілкування:

- експресивно-мімічні засоби спілкування;

- предметно-дієві засоби спілкування;

- мовні засоби спілкування.

Концептуальні основи розробки проблеми спілкування пов'язані з працями В. Бехтерева, Л. Виготського, С.Рубінштейна, А. Леонтьєва, Б.Ананьєва, М. Бахтіна, В. Мясіщева і інших психологів, які розглядали спілкування як важливу умову психічного розвитку людини, її соціалізації та індивідуалізації, формування особистості.

Психологічний аналіз спілкування розкриває механізми його здійснення. Психологи відносять потребу в спілкуванні до найважливіших умов формування особистості. У зв'язку з цим потреба в спілкуванні розглядається як наслідок взаємодії особи і соціокультурного середовища, причому останнє служить одночасно і джерелом формування цієї потреби.

Починаючи активне життя в суспільстві, дитина стикається з множиною труднощів, пов'язаних не лише з недоліком знань про цей світ, але і з необхідністю навчитися жити серед собі подібних, розвиватися, удосконалюватися. Дитина з розвитком процесу спілкування стає особистістю зі своїм світоглядом, зі своїми реакціями на вчинки інших, зі своїм розумінням добра і зла.

Відомий вітчизняний психолог М. Лісіна виділяє декілька етапів у розвитку спілкування, які включають у себе: потреби, мотиви і засоби спілкування. Протягом дитинства складаються і розвиваються чотири різні форми спілкування, за якими можна достовірно судити про характер психічного розвитку дитини.

Першою, що виникає в онтогенезі (2-3 міс.), є ситуативно- особистісна форма спілкування, в основі якої лежить потреба дитини в доброзичливій увазі дорослих. У цей період малюк ще не володіє ніякими пристосованими видами поведінки і запозичує соціальний досвід через емоційне спілкування з дорослими, які забезпечують виживання дитини і задоволення усіх її первинних органічних потреб.

Спостереження за дітьми цього віку показали, що вже на 2-му місяці життя діти проявляють любов до дорослого не лише у відповідь на його ласку, але і за своєю ініціативою. Спілкуванні! здійснюється за допомогою експресивно-мімічних засобів. Байдужість дорослого до дитини в першому півріччі життя викликає у немовляти різке гальмування в поведінці. Таким чином, ситуативно-особистістна форма спілкування для немовляти є провідною діяльністю, тобто визначає подальший психічний і фізичний розвиток дитини.

Другою з'являється ситуативно-ділова форма спілкування (від 6 міс. до 3 років), де основною виступає потреба в співпраці, у рамках провідної діяльності періоду раннього дитинства - предметно-маніпулятивної діяльності. Ставлення дитини до навколишнього світу якісно змінюється - вона активно цікавиться усім, маніпулює предметами, поступово у неї формується усвідомлення власної особистості, свого «Я». Взаємини дитини з дорослим мають характер практичної співпраці. У рамках такої форми спілкування з дорослим, діючи за його зразком, в умовах практичного співробітництва з ним, діти опано- иуютьімову.

Період дошкільного дитинства знаменується переходом до пової форми спілкування - позаситуативно-пізнавальної, яка існує в молодшому і середньому дошкільному віці (від З до 5 років), в її основі лежить потреба в шанобливому ставленні дорослого. Поява цієї форми спілкування пов'язана з тим, що рівень розвитку мислення, уваги, мовлення дошкільника дозволяє йому відірватися від конкретної ситуації і простого маніпулювання з предметами і розширити межі свого кругозору, проникнути у взаємозв'язок явищ. Однак можливості дитини ще обмежені, і єдиним джерелом знань, що дозволяє отримати відповідь на питання, що хвилюють, стає і залишається дорослий.

До кінця дошкільного віку (від 5 до 7 років) у дітей з'являється вища для цього періоду дитинства форма спілкування позаситуативно-особистісна, що виникає на основі потреби у взаєморозумінні і співпереживанні. Ця форма спілкування тісно пов'язана з вищими для дошкільного віку рівнями розвитку гри, дитина тепер звертає більше уваги на особливості міжособистісних контактів, на ті взаємини, які існують в'її сім'ї, на роботі у батьків, у колі їх друзів і знайомих.

Позаситуативно-особистісне спілкування базується на особових мотивах, що спонукають дітей до комунікації, і протікає на тлі різноманітної діяльності - ігрової, трудової, пізнавальної. Воно має самостійне значення для дитини і не є аспектом її співпраці з дорослим, воно дозволяє їй задовольнити потребу в пізнанні себе, інших людей і взаємин між ними. Саме це примушує 5-7-річних дітей ставити уточнюючі питання, цікавитися, що думають дорослі з того чи того приводу. Дитині необхідно зіставити думку дорослого зі своєю, зрозуміти сказане.

До 6-7 років дошкільник переходить до нового виду діяльності - до навчальної. Позаситуативно-особистісне спілкуванню допомагає дитині підготуватися до навчання. Дитина вже може діяти «в думці», не удаючись до практичних проб. Завдяки цій навичці дошкільник у змозі зосередитися, не відволікаючись на зовнішні перешкоди, оскільки подумки утримує поставлене перед ним завдання.

Отже, під час спілкування люди адресуються один до одного, розраховуючи отримати відгук, відповідь. Це дозволяє легко відокремити акти спілкування від усіх інших дій. «Якщо дитина, слухаючи Вас, дивиться Вам в обличчя і, посміхаючись у відповідь на Ваші ласкаві слова, спрямовує погляд у Ваші очі - можете бути впевнені, що Ви спілкуєтеся. Але ось дитина, притягнена шумом у сусідній кімнаті, відвернулася, або нахилила голову, зацікавлено розглядаючи жука в траві, - і спілкування урвалося: його змінила пізнавальна діяльність дитини»[46] .

Отже, теоретичний аналіз понять комунікації і спілкування, комунікативних навичок, комунікативної потреби, мотивації спілкування, функцій спілкування і мовлення показав, що вони є індивідуально-психологічними властивостями особистості дитини, умовами, що забезпечують розвиток, соціальну адаптацію, перцептивну та інтерактивну діяльності. Комунікативні навички є умовою розвитку особистості дитини і проявляються в процесі спілкування. Сформованість комунікативних навичок є суб'єктивною умовою ефективності соціалізації особистості.