РОЗДІЛ І

У 1849 році я закінчив перше відділення філософсько-
го факультету Київського університету одним із перших
кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого
вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт
наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю — саме
з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбо-
вого округу.

День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на
обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й ві-
татися із знайомими: за час свого студентства встиг зі-
ткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися
з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив ви-
тягувати, як п'явка зайву кров у хворого, історії, які з ни-
ми трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував
я,— ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій,
увесь світ — своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься
диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того
світу—моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися
зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю влас-
ну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій:

коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні доб-
родійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням,
утверджуєш у такий спосіб себе.

Тут, у Києві, я вже написав "Чорну книгу", в яку зібрав
не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід,—
їх набралося стільки, що грубий зошит списався до паліту-
рок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею,
кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі,
живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені
зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому
видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полю-
били. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої

вдачі — ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати
спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш пра-
вильно.

Так от, "Чорна книга", яку написав я у Києві, згоріла
нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де
я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, за-
снув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої
майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книга-
ми, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парад-
на пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у під-
небесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше
жалкував — самотньо й незахищено мені без нього зроби-
лося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода —
своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими ви-
пробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здо-
буду матеріал для нової, можливо, достойнішої "Чорної кни-
ги" і свою втрату належно відшкодую.

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому мі-
стилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому
мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні
всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Пра-
витель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний
і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучеряв-
леним волоссям — ховав у такий спосіб лисину — і з розум-
ними примруженими очима. Його історію я звідав добре,
саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався
до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи диви-
тися просто.

— Місце для вас є,— сказав він, чітко карбуючи сло-
ва,— і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші
в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти
й государю.

— Радий старатися! — з готовністю відказав я, а що го-
лос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не
зашкодило.

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без
інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іро-
нічній усмішці.

— Дивне у вас прізвище,— сказав.— Сатановський — це
щось начебто від сатани?..

— Прізвище мого діда,— смиренно пояснив я,— було Со-
тановський, од малоросійського слова "сотати", що значить
"мотать". Той самий дід, пристосовуючись до великоросій-
ської вимови, змінив "о" на "а".

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом
зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той
його напад зі смиренною покірливістю.

— Потішили мене,— нарешті сказав правитель канцеля-
рії.— Ідіть оформляйте папери.

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчи-
нив те, на що був мастак — розчинився перед його очима
і щез.

Натомість опинився в кімнаті іншій, уже меншій, навпро-
ти людини, що сиділа за меншим столом,— помічник пра-
вителя канцелярії був нижчий і мізерніший за свого прин-
ципала, але так само мав закучерявлене волосся, тільки
з тою відміною, що чуб його був не накладний, а справж-
ній. Не помітив моєї появи, бо глибокодумно писав: ли-
бонь, заходячи, мені треба було сильніше гримнути две-
рима. Отож я стояв перед помічником начальника стовпом
й витріщав очі—мої зусилля, зрештою, були марні: чоло-
вік писав так захоплено й самозаглиблено, ніби мав од своєї
роботи немалу втіху. Це була людина нова в канцелярії пра-
вителя, і я не знав про неї нічого, хіба те, що переведений
сюди з провінції. Я кашлянув, але надто тихо, бо чоловік і
вусом не моргнув. Тоді кашлянув голосніше, раз, другий
і третій. Помічник начальника скинув на мене очима, але
рука його не переставала писати. Тоді я віддав найчемні-
шого поклона, але, здається, трохи з тим припізнився —
помічник правителя знову зорив у свої папери в той час, як
рука його писала. Я довго стояв насупроти столу, і в мене
вже почали заклякати ноги, отож не проти я був би про-
йтися кімнатою, але не осмілився на таку зухвалість, а тіль-
ки трохи зсунувся вліворуч, а тоді праворуч — створював
видимість маятника, щоб хоч так звернути на себе увагу.
Обличчя помічника було залито натхненним спокоєм, а пе-
ро енергійно порипувало, він швидко списував аркуша, а що
під ним лежала ще ціла стопа, я з жахом подумав, що мені,
можливо, доведеться стояти тут до кінця робочого дня. Але,
на щастя, він закінчив писати вже на четвертому аркуші,
відклав списане набік і почав перебирати папери. Тоді я
тремтливим фальцетом сповістив, від кого мене прислано,
і наділив нашого спільного принципала всіма титулами та
ще й іменням-по батькові. Відповіді не було, натомість суха,
неприродно біла рука помічника правителя знову потяглася
до пера, а за мить воно знову порипувало, в той час, як на
обличчя чиновника лягли мир і задоволення. Я був ураже-
ний, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в ті-
лі—жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим

чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі
свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені
коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на під-
логу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елемен-
тарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого
й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть
і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик—щось схоже на вороняче каркання:

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба?
Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати
Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас
його високоблагородіє...

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище
правителя канцелярії.

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! —
каркнув помічник.

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я го-
лову.— Якого предмету і з якою платнею?

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викоп-
ною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені,
зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імпе-
ратора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування
й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився
холодний прикрий смішець:

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші
таких не призначають. А предмет — який випаде і який при-
значить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

Викидував ці слова, наче випльовував насіння,— звуки
дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було
зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши
цим помічника правителя.

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати
із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре
знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять :

карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім :

того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б
відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на
таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліп-
ше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі
світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбіль-
ше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнюва-
ти. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну
втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував

я оте писання, нині згоріле. "Ну й ну,— потирав я руки,—

ось які ви добренькі, кат би вас пожер!" Входило тоді в ме-
не замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший
за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу ус-
мішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не
мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина—буду та-
кий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі
з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені
забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й
переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа
Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував.
Вона не встигла увійти до моєї спаленої "Чорної книги", хоч
було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло
з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею
книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб.
Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте
в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона
жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває гене-
рал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки
вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й при-
мусило мене поставитися до власних справ легковажніше,
вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового
округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської
гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогу-
лянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чор-
ними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору во-
ронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями,—
він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то
мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню —
про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще
не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я
й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де
жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині
гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не за-
цікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов ян-
гол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою
на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе
голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді
й з'явилися красунь інспектор та його тінь,— ми спокійно
Й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна,
інспектор вклонився наскільки міг ґречніше, а графиня ви-
разно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі.
Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім По-
тоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба,

я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушен-
ня й фатально прорекла:

— Від таких кучерів можна збожеволіти.

— У кого це такі кучері?—глухо спитав із-за портьєри
генерал-губернатор.

— На жаль, усього лиш у інспектора гімназії,— кокетли-
во зітхнула графиня.— Гляньте, яка чудова хода.

Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той
ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно об-
тягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі
очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зе-
лене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається,
також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила
свого високодостойного залицяльника, через це защебета-
ла, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні поро-
жевіла.

Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час за-
йшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині —
його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся
струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задо-
волення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив
ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гар-
кітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської
гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, об-
стрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не
захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на ба-
рабані.

Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не
полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Яс-
на річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гні-
валася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клят-
вено, що з нового учбового року інспектор Першої київської
гімназії стане її директором. Але й це не було останнім сло-
вом у цій історійці — за два дні нового директора визвано
в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружи-
тися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено ди-
ректором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася,
і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.

Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні,
і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канце-
лярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати не-
обхідні для призначення документи.

Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці,
таким самим, як у нашого професора історії Сарницького.
Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще-

не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем, хоч
я стояв навпроти виструнчений і готовий до послуху. Але
й це, здається, не сподобалося регістратору, він кашлянув
кілька разів і пройшовся кімнатою, поблискуючи своїм Ста-
ніславом. Голос його був теж такий, як у професора історії,
деренчливий і тонкий:

— З'явитися через два дні,— наказав.— Вам буде вида-
но на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите
прогонні й третне не в рахунок...

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість
із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез ра-
ніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі
через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очи-
ма висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого
професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти
наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з прохан-
ням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

— Знову ви?—спитав деренчливе.—Що вгодно?

— Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпу-
стили прогонні й третне не в рахунок...

— А-а,— протяг він, наче мав немалу трудність прига-
дати мене й діло моє.— Я не встиг виготовити документ,
прийдете через три дні...

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очи-
ма, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся
капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, зму-
шений був щезнути йому з очей.

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під
очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого профе-
сора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я зму-
шений був чемно нагадати про себе.

— Посидіть у коридорі,— сказав він, занурившись у па-
пери: був надто заклопотаний.

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт
дверей, з яких вискакували чиновники й 'відвідувачі,— біг-
ли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік,—
спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені
приснився інспектор Першої київської гімназії, який роз-
глядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля
мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

— Ідіть у канцелярію генерал-губернатора,— сказав ре-
гістратор,— ми послали туди відношення, щоб вам видали
подорожню по казенній потребі.

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я,
і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канце-

лярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що лед-
ве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув ба-
тіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини
вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чу-
довою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове
личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались
в одне місце—графиня їхала клопотатися за новопризна-
ченого директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж
було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не
вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму,
адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопостав-
леного директора вже не було.

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відно-
шення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли,
і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати
в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

— Граф Потоцький, граф Потоцький,— бурмотів я, за-
лишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей
час розлізлися по Києву,— добре було б заново побачити
тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без
цього.