РОЗДІЛ III

До моїх однокамерників-студентів часто заходив горба-
тенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не зна-
йомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний

в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого
інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом гра-
фової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втра-
тив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора,—
мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.

— Приватний учитель Ковальський,— назвався він.—
Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, ком-
панію.

Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника,
тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали
стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ді-
лили б.

Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу —
ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, за-
горнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, по-
гуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через
які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа
Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав за-
слати його в одне із східних міст, над його маєтком устано-
вили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити
всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків
величезне утримання, граф також мав право розпоряджа-
тися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він
тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавіль-
ний граф вирішив утекти.

Сидячи під суворим наглядом, він розробляв грандіозний
план утечі. Від місця заслання до кордону було наготовле-
но кур'єрські коні. Все чинилося настільки таємно, що ніхто
так і не довідався про ті приготування. Одного погожого
дня граф скочив на приготованого коня й кинувся у скачку
на кілька тисяч верст. У кишені в нього лежав фальшивий
закордонний паспорт, підстьобувало його шалене завзяття,
спав коротко й тривожно. Мчав перегон за перегоном, і хоч
його вже хопилися й пустили кур'єром сповіщення про вте-
чу, летів швидше од нього, щасливо минаючи місто за мі-
стом і село за селом. За час цієї гонитви висох на тріску,
але лишився невтомний. Відростив довгу бороду й так само
довге волосся — хотів, щоб його не впізнали. Зробив тіль-
ки одну помилку, а саме—заїхав до Києва, щоб побалакати
з жінкою, бо знав усе про її вільне й розкішне життя. Піз-
ніше він пояснював, що хотів побачитися з сином, бо дуже
його любив.

Граф не добився до затишного дімця на Липках, його
затримав, упізнавши, справник, і хоч граф спробував уря-
туватися, його таки перехопили...

Мені було любо думати про те, сидячи в хиткому таран-
тасі, не мав я співчуття ані до графа, ані до графині. Тиха
хвиля втіхи гойдала мене: ось вони, думав я, сильні світу
цього! Чванливі, безрозсудні і невздержливі. Я не дарем-
но так детально з'являю ваші історії у своїй "Чорній книзі":

чорні ви всі, і таких чорних немало. Зовні білі й виплека-
ні—всередині брудні і в сажі! В кожного чорні помисли,
і носите їх, як іржу: немає вам спасіння від самих себе. Так,
я тішився з того, що світ гірший за мене, і хотів те доказати.

Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосе-
реджено, мені з ним доведеться прожити разом не один
день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить
думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також
чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, буду-
чи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й по-
думки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як
сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли — це
злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це
не дається без очорнення душі.

Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до
цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого
світу. Коли находило це на мене, навіснів — мені здавалося,
що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути,—
несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стри-
мував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у
собі — такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала
з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холод-
ний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе
побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад,— на
обличчі в мене ані кровинки не було.

Коли мені попустило, заворушився.

— Хочете, пане,— сказав, кашлянувши,— розповім ці-
каву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку.
Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.

— Знаю цю історію,— мовив сумирно.— Печальна вона
хтозна-як!

— А чим закінчилася, відаєте?

— Графа вислали у Вятку,— мовив горбань, часто по-
кліпуючи,— а утримання обмежили до ста карбованців на
місяць. Знаєте,— засміявся мій супутник,— він навіть у пра-
вослав'я перейшов!

Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дру-
жини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому,
що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібі-
ков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.

Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав
мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаю-
чись, щось його в цій історії обурювало й сердило.

— Граф тепер у Парижі,— сказав я.— Розтрачує гроші
в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повер-
неться.

— Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати ра-
ніше? — сказав Ковальський.

Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один
одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже
не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив
усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга,
який умів підійти до його величності...

Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від посе-
лення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажир-
ських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявив-
ши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень пол-
ковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою ка-
зенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що
коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.

Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер на-
літав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій
супутник присів навшпинечках на ґанку, незграбно опер-
шись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі
й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад.
Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ.
Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ґанку,
сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахище-
ність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець;

мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не
мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайо-
мий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу
стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що
мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування,
починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника
Позняка, смотрителя і скорченого на ґанку свого супут-
ника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов
до нього.

— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро.
Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й
кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.

— Якщо не дасте нам коней,— різко сказав,— пропишу
затримку в книзі.

Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився
із книгою.

— Пишіть,— мовив байдуже.— Здається, ви п'яні, пане,
бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби
в лісі,— він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.

— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і
знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотри-
тель позіхнув.

— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись.
Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і
справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж
тільки починати службу. Губернський пошт-директор пові-
домить про те директора гімназії й округ — добре це мені
не закінчиться. "Мовчи!!"— подумав я, підіймаючи комір
шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Коваль-
ський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на
ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смот-
рителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга.
Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий зна-
йомий погляд! "Нічого він не дочекається,— подумав при-
мирливо,— ані копійки!"

— Може б, ми з вами домовилися,— сказав раптом Ко-
вальський.— Правда, ми люди вбогі...

— І від нашої домовленості коні не виростуть,— знехотя
відповів смотритель і ввійшов у дім.

Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в су-
мирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і по-
стою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість.
Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів не-
порушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кре-
мезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля
тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник три-
мав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла
в нього над головою.

Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель
у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинив-
ся й пропав з очей. Так само пропав полковник, який ви-
йшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій спів-
подорожанин, який того свіжого повітря наковтався донес-
хочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї ви-
йшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського
суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то
катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене
щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього
треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені
з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що
її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторю-

вав щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі,
коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже
у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька
свого",— але коли по сусідству діти викинули на мороз
хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно ди-
вився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до
тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх
своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую
людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необач-
но згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття.
"Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все
записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жан-
дарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга та-
ємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось
особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким
сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів
навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней...

Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими
очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши
секретарем міського суду, не зробився господарем і не на-
жив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний
мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок,
що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої лед-
ве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пше-
ниці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 кар-
бованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник —
цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чо-
ботях.

— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу,— каже він.—
Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совер-
шенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя,
а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся
купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами
не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони
стануть?

— Як бог приведе,— мовив батько тихим голосом.

— Покірливий ви надто,— продовжив столоначальник.—
Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім,
хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду...

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку друж-
барту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба ди-
вувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а дру-
гий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столона-
чальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над

землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене
лицем, а столоначальник спиною.

— Я, Василю Васильовичу,— казав батько,— цього ні-
коли не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

— А я ж що?! — скрикував столоначальник.— Гірший за
вас?

— Хіба б я посмів щось таке казати,— бурмотів злякано
батько.— І в думці не мав до вас дорівнюватися.

— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столо-
начальник.— Ви добреньким хочете в цьому світі залиши-
тися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й
ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося.
Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить...

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а
столоначальник сердитий.

— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже
в добряки пнетеся... І, знаєте, що я подумав: недаремне ви
оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за
себе поробить...

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоя-
чи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вог-
ка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю,
котрий знову з'явився на ґанку.

— Коні? —перепитав здивовано той.—А тоді, коли ви-
ростуть у лісі, як гриби...

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але
відразу ж обірвав сміх.

— Не сердіться, панове,— мовив примирливо.— Під ве-
чір, гадаю, коні будуть...

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч,
і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було за-
тишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала не-
злагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів
щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поля-
ками,— пора всім слов'янам зблизитися не тільки культур-
но, але й політично.

— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних наро-
дів,— сказав він,— і так з'єднати свою силу супроти єднос-
ті германських племен чи наступу Азії...

— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відді-
ленні? —спитав я, всміхнувшись.

— У моїх словах немає нічого протиурядового,— сказав
трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими
балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тіль-

ки я, і мені стало смішно на ного жалюгідні спроби. Зреш-
тою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Біль-
ше манить мене людська душа, її багатозначні й неоднови-
мірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра
робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й не-
щасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важ-
ко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову
раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там
його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга,
яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній
силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а від-
так той, кому це потрібно, потім нею належно скористуєть-
ся — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя
книга стане складником тієї субстанції, котру називають
світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко заду-
мувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з пошто-
вої дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас
путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого
нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби
тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз гро-
зився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки,
на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна,
начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив
дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській
дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади.
Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть
належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі.
Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але
коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то
не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився:

пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й
усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати
згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемо-
дан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм
супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб
вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве
не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов,
безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей не-
величкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми
плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи
не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас
винагородою щось таке, як звязані у вузлику дрібні гроші
й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч

та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші ове-
чим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші
покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з до-
роги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода,— знахідка хоч
і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що
простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен
пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скар-
бу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде,
нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був
і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої по-
середності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще
більше — жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чес-
нотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз:

рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину.
Не дав йому переступити закон "не вкради", і цим уже вчи-
нив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його
душі і не дав йому вирости...

Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати поча-
ла, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі
своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував
шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на ди-
ректорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній
парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі
іреба берегти.

Наштовхнувся на валізу верстви через дві — радісне по-
трясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була
мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве
не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й
до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круг-
лій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де
ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести
мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати
радісного вихлипу з грудей — не все у світі погано!

Отак стоячи на колінах перед власним чемоданом, я не-
звідь-чому згадав малий епізод зі свого дитинства. Якось
мій батько допізна загравсь у дружбарт зі своїм столона-
чальником Василем Василевичем Мизниковським. У гостях
був і я, бо міг уже скласти їм компанію. Отож ми поверта-
лися додому в таку-от темну ніч, батько тримав у руках
палицю. Йшли у цілковитій темряві, густо моросило, і зусі-
біч почали наскакувати на нас собаки. Не сподівався на те,
що мій плохий батько зможе відігнатися від них самотужки,
через це виламав з тину дрючка й собі. Ми пробиралися,
ляпаючи по калюжах; собаки, відчувши наші палиці, від-

стали. Батько йшов мовчки, і тільки коли дійшли до свого
двору, я відчув, що він незадоволений.

— Чи знаєш, хлопче,— сказав сухо,— що великий гріх
перед богом користуватися чужим добром?

Я здивовано зупинився. Палиця, яку тримав, раптом по-
чала пекти мені руку.

— Так, так, друже мій,— сказав рівним голосом батько.—
Ти согрішив, виламавши з чужого тину палицю.

Його голос звучав урочисто й повчально. Зайве було ба-
чити при цьому його обличчя: наповнилося благотою.

— Але ж, батьку,— пробував оправдатися.— Виламаною
палицею я не зіпсував чужого тину, а вона захистила мене
від собак.

Стояла навколо темінь, аж не бачили ми одне одного.
Я чув батькове дихання і знав його настрій.

— Ліпше бути укушеним собакою,— проголосив він,—
ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому.
Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж,— голос його
став патетичний,— інший має відповідати за твою нероз-
судливість своїм майном?

В тих словах була своя правда, але надто мала причина
їх викликала.

— Хмизина з напівгнилого тину,— сказав я,— не скла-
дає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бід-
ного останню свитину—ось хто переступає божі заповіді!
Що порівняно з цим мій учинок?

— Розумію тебе,— сумно обізвався батько.— Мені теж
люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але
ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього сві-
ту, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати
на дорозі — все одно.

Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунк-
туальний при виконанні повинностей і засад людської мо-
ралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано
відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманя-
чих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг бай-
дуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився
гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив
лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти
архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи
не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про
те міг би написати окрему "Чорну книгу". Я добре пізнав
взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе
і вищих, до мирян та начальства — і жахнувся. Зрозумів,
що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений

буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям
у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я відкинувся
від думок про чернецтво і вирішив жити самотою. Не мати
ні друзів, ні кохання, а тільки спостерігати цей світ...

Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги
мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив
валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зу-
пинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно про-
висав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель
порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і по-
гримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка прой-
няла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші
розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б
явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував
мене — привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у
ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо
заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався
на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемо-
дан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись,
помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли за-
лишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.

Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина,
котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було
це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.

— Почав боятися, що заблукали,— коротко відказав Ко-
вальський.

Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала
з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми
погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім
неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися — віз, як і
раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за
рейки, а за валізу — другої такої пригоди переживати не
хотілося...

Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки
проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що че-
кають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми
змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель за-
правив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому рес-
торані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих
брів дивилися насмішкувато і злостиво.

— Мені нелегко діставати харчі,— сказав він, зводячи
брову.— Зрештою, коли панам дорого, не силую...

Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив.
Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пере-

справу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не
торгуючись.

Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що
мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчу-
ваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний
та приязний.

— Дивний наш світ,— сказав нарешті Ковальський.—
Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.

Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільно-
думства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зов-
сім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в паса-
жирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні
мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна
тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря на-
вколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий
і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ни-
ток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.

— Я до цього не зразу додумався,— сказав горбань, не-
охоче сьорбаючи борщ.— Це, пане мій, і не думка навіть —
це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі,
але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в
диявола? — спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом
мав бути я.

Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.

— У диявола мушу вірити,— сказав легковажно,— бо
інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.

— Міряєте все на безпечне й небезпечне? — спитав Ко-
вальський.

— Безпечне — це те, що не заважає нам жити й слу-
жити царю та вітчизні,— сказав я,— а небезпечне — це те,
що робить нас нещасними.

Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задо-
волення.

— Отже, вірите в диявола,— сказав Ковальський, водя-
чи по тарілці ложкою.— А я от не вірив. І він мені пом-
стився...

Я був сама увага: здається, Ковальський починає роз-
м'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на
співрозмовника якнайпогідніші хвилі — не повинен його від-
лякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним ре-
ченням:

— У мене, пане, померла вся моя родина.

— Ви були одружені? — спитав я здивовано.
На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.

— Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ні-
хто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу,
яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само
любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, лю-
бих і гарних діток...

— Гадаєте, диявол забрав їх у вас? — трохи іронічно
спитав.

— Не тільки дітей, але й дружину мою любу.

— А чому — диявол? — спитав уже трохи різко.— Адже
диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь.
Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо,
полюбив.

Ковальський дивився на мене широко розплющеними очи-
ма. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна
загнаність.

— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.

— Я цього не знаю, пане,— мовив мій розважливий го-
лос.— І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не тре-
ба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий.
Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це
вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що пороби-
лися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські
душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у грі-
хах своїх, решта його не цікавить...

Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник
моїх резонів, здається, не слухав.

— Зараз я їду до міста, де мене не знають,— мовив Ко-
вальський.— Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадає-
те, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б
це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не
шукає?

— А ви самі,— спитав я, нахиляючись над столом,— не
чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федера-
цію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не
чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі
художника Шевченка, котрий замість малювати писав обур-
ливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх
розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий
гріх...

Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося
б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.

— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який за-
брав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові
зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для
людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож
не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то
виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі
святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і кая-
тися треба, не нарікати...

Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли
на мене, були по вінця налиті жахом.

— Вибачайте, пане,— сказав горбун, зводячись.— Виба-
чайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло
подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами за-
пала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої манд-
рівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Вар-
шаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шу-
мом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець,
і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами
затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, як-
раз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища стан-
ції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схо-
жі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім сте-
жив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спо-
кійно посопував носом — лежав на лаві скорчено й завмерло.
Я тихцем позаздрив його витримці — мені дано жити жит-
тям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не
поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею гра-
финею,— їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена
дорога, а всі бажання їхні — закон. Але і їх б'ють ті ж таки
пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть
по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотри-
тель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених по-
спішно випрягали — карета в цей час німувала, можливо,
генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й пом-
чали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого від-
разу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки
залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити сво-
їми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набрид-
ливу комаху.

— Ви наче генерал-губернатор,— сказав він.— Маєте на-
гальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

— Коли буде все гаразд,— відказав смотритель,— і з'яв-
ляться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випад-
ку — вночі.

У цей час вийшов на ґанок горбань, сів там навпочіпки
і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздра-
тувала.

— А чому ви не добиваєтеся коней? —спитав я.

— Бо нікуди не поспішаю,— смутно обізвався Коваль-
ський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, роз-
киданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі
немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли.
Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усьо-
го того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж до-
роги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова
Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано
так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скіль-
ки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе,
ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од
зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно
всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспіль-
стві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за ді-
дів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги
по мокрому сірому піску, свого діда — супротилежність бать-
кові моєму.

Це його описав у малоросійській комедії відставний пол-
тавський капітан Котляревський, як возного Тетерваков-
ського.

Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружи-
тися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канце-
ляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його
відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі
канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому
зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього
столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеля-
риста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно по-
мишляти про красуню біднячку і після невеликого опору
взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи заста-
рілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером.
По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі
його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував кра-

суню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що гото-
ва була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, гро-
зячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на
простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у
житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє
життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою
пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів
його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися.
Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домо-
вину.

Загалом до предків я ставлюся без особливого сентимен-
ту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя.
Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене,
письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захо-
пив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько
Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини,
що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки
його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики,
літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із дум-
кою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Камен-
ського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчи-
новських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його
ще в минулому столітті — Турчиновський я по лінії жіно-
чій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку пра-
цю — він належить до людей, які більше говорять, аніж
роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію,
що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність,
ніж будь-кому із нас — мені, наприклад. Навіть прочитати
їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудер-
нацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тіль-
ки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько,
мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із
мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у
шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю
книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок Петро
Турчиновський (це діялось у середині XVIII ст.), а напи-
сав її мій дід у шостому коліні Ілля. Той Ілля належав до
породи невдах, які хочуть із своєї невдашливості витворити
чесноту — це так само, на мою думку, як хворі бувають гор-
ді зі своїх немощей і вельми люблять ними похвалятися.
Мені навіть подумалося, хоч цю мою гадку гаряче запере-
чив, обурившись, мій ідеаліст-дядько, що предок наш Ілля
був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його
здатність бачити візії й надавати виняткового значення
снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис.

Я розумію, що сни це скривлене відбиття дійсності, однак
коли людина надає їм побільшеного значення — це таки оз-
нака душевного нездоров'я. Щоб не бути несправедливим
до свого предка, адже прийнято вважати, що пращурів зне-
важати не годиться, я вдався до фахівця, студента-медика,
з яким мешкав у спільній студентській камері, й оповів йому
про діда Іллю (як про свого родича, котрий ніби й досі живе
десь у провінції). "Типовий душевний розлад,— сказав ме-
дик,— схильність до істерії, а те, що йому ввижався страх у
вигляді живої істоти,— елементарна фобія". Я й сам зробив
подібний висновок, не вивчаючи медицини, отож захоплю-
ватися таким предком, як це робить той-таки любитель ма-
лоросійської старовини — мій дядько, було б для мене сміш-
но. Зрештою, дивні то були часи: хлопець захотів мандру-
вати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає
з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис
суду в Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами ка-
жучи, був увіч негодящий. Загалом, мого предка треба бу-
ло б судити, як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх
владик, які ставились до нього непростиме співчутливо, а в
Шклові дозволили навіть виставити чортзна-яку п'єсу. Див-
но мені було й те, що наш предок Ілля хотів таким неста-
течним життям похвалитися перед прийдешніми поколін-
нями, через що й спорудив оте немале писання, а хотів, пев-
не, писати більше: смерть, яка двічі до нього навідувалася,
втретє старого не помилувала. Мій же дядько, отой домо-
рощений остерський любитель старовини, вважає нашого
предка Іллю Турчиновського людиною вивищеного духу,
поетом, істотою, так би мовити, творчою, шукачем позача-
сової істини, а перед його внуком Петром узагалі схиляєть-
ся. Я не зважив за можливе сперечатися з диваком, бо в те
літо їв його хліб, але виразно дав йому зрозуміти, що йому
свого однодумця з мене зробити не вдасться. І справді, його
резони мене аніскільки не переконали.

Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні
Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна га-
рячка, а судова система його часів викликала в мене щирий
сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці
філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я ви-
снував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге,
не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправ-
лене в шкіру ів застібками), я із сумом подумав, що ганебна
схильність до спілкування із простолюддям була одним із
фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло
було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (за-

уважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського
на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки
(ім'я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була
та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой
утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до
утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися
від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Ска-
жу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фо-
ліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії
нашого роду — через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія
й випрошував.

Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих
моїх дідів — решта з нашого роду такою лихою пристрастю
не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в по-
пелі часу — і слава їм за те 1 Я ж маю одмінну систему мис-
лення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу по-
хвалитися одним — здоровим глуздом і холодним розумом...

Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська ка-
рета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й
уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги.
Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь
випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це доне-
суть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого
й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду
свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі сво-
їм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який
вже тому не смакуватиме, що дорогий.

Цей станційний смотритель був упертіший інших і зна-
мірився вичавити з нас хабар — чинив-бо нам упродовж дру-
гого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роз-
дягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщен-
ня, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того приби-
рання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Коваль-
ський — у звичний спосіб присівши навпочіпки на ґанку, а
я — ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув
на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому
смотритель на візника навіть не нагримав.

Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.

— У вас є вільний кінь,— сказав я,— чому не запрягаєте?
На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами
і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає не-
відь од чого задоволення, розглядаючи мене так.

— По-перше,— сказав він, загинаючи пальця,— у воза
належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей
кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно

запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здога-
датися, мені ні до чого.

Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаб-
луки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.

Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і
пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися.
Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я
ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителе-
ві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки,
які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно
заспокоївся.

"Дай боже,— подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну
пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали,—
ніколи нам більше в житті не здибуватися".

— Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? —
услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супут-
ник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою,
в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.

— Поганяй! — гукнув я візниці, і мені здалося, що за спи-
ною почув глузливий смішець.

Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з ін-
шою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові
жертви й забув про старі.

Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму
їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виник-
нути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати.
Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не
заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й
цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що
вони були.

— Чули,— обізвався раптом Ковальський,— кажуть, у
лісах перед Коростишевом з'явилася бандитська зграя, по-
ліція ніяк не може з нею розправитися.

Я здригнувся, ще нам бракувало зустрітися з бандитами.

— А ви звідки довідалися?

— Смотритель на станції сказав.

— Ну, вам, здається, нічого боятися розбійників.
Він і справді їхав з голими руками і з майже порожніми
кишенями. На моє зауваження розтяг у смутній усмішці
рота і знову замовк, заколисаний одноманітним похитуван-
ням. Часом колеса вскакували в баюрину, тоді нас підки-
дало, й ми підлітали аж до верху балагули.

На наступній станції ми не затрималися більше кількох
годин, і це я вважав за чудо. Тут смотрителем був чоловік
низькорослий і чимось схожий на мого супутника. Здаєть-

ся, вони помітили це також, бо відразу ж вступили в ба-
лачку, а я відійшов набік, щоб не заважати їм,— в моїй при-
сутності вони ледве не шепталися. Я звиклий до такого став-
лення: куди б не з'являвся, ніде не знаходив ані прихиль-
ників, ні друзів. Навіть цей рознещасний горбань устигав
більше, ніж я,— секрет тут, очевидно, в якійсь особливій
моїй будові. Кожна людина, помітив я, випромінює від себе
певний струмінь, холодний чи теплий. Відтак людина на
відстані починає відчувати до іншої симпатію й антипатію,
потяг чи відразу, а часом ані те, ні інше. Тим самим люди і
в'яжуться поміж себе, сходяться, одружуються, збирають
компанії, і тільки дехто в цьому світі не проливає свого "я"
на інших — це натури, по-моєму, особливо цільні. Хочу нале-
жати саме до таких цільних натур. Здебільшого до людей я
відчуваю антипатію; — єдина особа, яку я любив,— це мати
моя, тиха й боязлива істота, яка, незважаючи на покірливу
приниженість мого батька, відчувала перед ним трепетний
страх, і це при тому, що він її не сварив і не карав. Відчуття
страху перед іншим, думав я, похитуючись,— це теж влас-
тивість організму. Не можна сказати, що я обожнював свою
матір, але шанувати не переставав, окрім того, вона була
єдина істота, яка не тільки любила мене над усе у світі, але
й по-особливому жалувала. "Тяжко тобі доведеться у світі,
Киріячку",— сказала вона якось, і це було б пророцтвом,
коли б не мав я легкої вдачі і все своє невезіння зносив як
неминуче й необхідне, на кшталт холоду чи спеки. Навпаки,
відчував од того певне задоволення й інтерес, як ті, котрі
відчувають задоволення, коли їх б'ють. У школі мене сікли
рідко, був я слухняний і здібний, але вчителі не любили
мене. Один із них, учитель словесності, висловився аж зов-
сім категорично: "Об твій зад,— сказав,— неохота навіть
різку бруднити". І я тоді, пам'ятаю, чемно всміхнувся вчи-
телю. Друзів у мене й справді не було ні в школі, ні в уні-
верситеті, і це, здається, тому, що душевно не потребую я
зближення з іншими — очевидно, народжений для того, щоб
жити одинаком. Відтак ніколи не осуджую старих дів чи
парубків, за винятком тих, котрі того самотництва не хо-
тіли...

Ми приїхали на поштову станцію, яка стояла поруч із
Коростишівським лісом, пізно. Навпроти станції, по дру-
гий бік дороги, стриміла корчма, і більше ніяких поселень
не було. З обіду дув нам в обличчя холодний вологий вітер,
і ми трохи померзли. Я подумав, що в'їжджати проти ночі
в ліс було б нерозважно, можна було б наскочити на вовків
чи бандитів, тому вирішив переночувати на поштовій стан-

ції — мій супутник у всьому зі мною погодився. Ми навіть
почали роздягатися, коли вскочив до нас смотритель і спо-
вістив, що коні готові.

— Але ми хочемо перепочити, пане,— сказав я,— здоро-
жились і зголодніли. І взагалі, ми не так уже й поспішаємо,
щоб їхати вночі.

Останню фразу я сказав на так, бо їхали ми і вночі й по-
спішали, як усі на світі подорожні.

— А я даю вам можливість їхати,— сказав смотритель, і
це було аж зовсім дивно: надто біля нас пікся. Як завжди
в подібних випадках, я вперся: захотілося вчинити навпе-
рекір.

— Ми у вас переночуємо, пане! — мовив я.

— Ніде в мене ночувати! — заметушився той.— У паса-
жирській не можна роздягатися, бо вночі можуть приїхати
дами... Взагалі, я намагаюся, щоб пасажири в мене не за-
тримувалися.

— А це чому? —спитав я, здивовано заломивши брову,
вів себе смотритель таки дивно.

— А тому, що в мене такий порядок. Хочете ночувати —
он корчма по той бік дороги, там є добре уладжені кімнати.

Смотритель увіч хотів нас позбутися. Тоді я відчув ще
більшу рішучість і зголосив, що ми залишимося-таки ночу-
вати в пасажирській — ночівля з додатковою оплатою мене
аж ніяк не приваблювала.

— Коли до того йдеться,— сказав я,— ми не роздягати-
мемося, але попросимо у вас самовар.

Самовар подали так швидко, аж я знову подумав: щось
тут не гаразд, бо чи ж нормально, коли тебе обслуговують
без затримки? В моєму житті таке майже не траплялося,
тому я вирішив запросити смотрителя почаювати з нами —
може, вдасться щось вивідати. Було вже зовсім сутінно, і ми
чаювали при свічці. Я сидів біля вікна, що виходило до
шляху й корчми. Смотритель неспокійно совався на стільці.
Ковальський пив чай мовчки, не проказавши за весь час ані
слова. Я помітив, що вряди-годи западав він у стан про-
страції чи заціпеніння — зараз був саме такий момент.

— Ви незручно сіли,— сказав мені смотритель.— Тут
продуває, а я не хотів би, щоб на моїй станції хтось захворів.

Тільки пересів я в куток, як на моє місце миттю переніс-
ся смотритель. Тепер він пив чай неуважно, пирхав, кидав
насторожений погляд на мене й Ковальського і часто пози-
рав на шлях та корчму. Я миттю зв'язав це в умі: неспокій,
корчма, хтось міг побачити нас у вікно і цього не хотів смот-
ритель, його чудне намагання вгодити нам, а перед цим

спровадити зі станції — чи не відбувається в цін корчмі
й на станції якихось таємних, а може, й протизаконних
справ? При моїй здатності до розслідування, не важко бу-
ло б вияснити й це: чи приклеївся б до тіні людини, чи до
неприродного загострив би слух, чи, вже в крайньому разі,
протиснувся б крізь стіну. Таких способів маю немало, але
лінькувата неміч оволоділа мною; очевидно, з дороги я таки
стомився.

— Щось дуже ми розчаювалися,— сказав раптом смот-
ритель, підхоплюючись.— Коли вже так сталося, лишай-
тесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано
лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить гро-
шова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не
дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.

Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка
кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я по-
думав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної по-
ведінки цих людей? Смотритель уже трттмав у руках свічку.

— Свічки вам не лишаю,— сказав твердо,— бо тільки
тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже
раз горіли, і я тепер боюся вогню,— сказав він, округлюючи
очі.—В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не пога-
сять усіх свічок у домі.

Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи по-
лохливими оченятами,— я помітив, що Ковальський дивить-
ся на нього із зачудуванням.

— Можемо пообіцяти,— сказав він,— відразу ж загасити
свічку.

— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі не-
далеко...

Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все напов-
нювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і по-
чав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю.
Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.

— Коли що,— мовив він,— постукайте в цю стіну.

— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на
ложі.

— Сподіваюся, нічого,— швидко відповів смотритель.—
Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Ок-
рім того, може, будуть якісь потреби...

Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері,— ми
опинилися в темряві.

— Що ви на це скажете, пане Ковальський? —спитав я.

— Тільки те, що не треба нічому дивуватися,— обізвався
тонкий голос горбаня.

— Мені здається,— мовив я поважно,— від нас тут хо-
чуть щось приховати.

— То й нехай,— відказав, байдужно позіхнувши, Коваль-
ський.— Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам
до таємниць чужих людей!..

Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а поба-
жав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу при-
слухатися й придивитися. Щось відбувається довкола стан-
ції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не
може.

Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося
й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав
англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб
мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світи-
лися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі
палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а поло-
вина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й
думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається,
існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком то-
тожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем—усі різні.
Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбій-
ницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.

Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу
раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до
станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я ба-
чив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу
йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів,
як листок.

— Є у вас гості, дядьку?— спитав чоловічий голос.

— Нема! — видихнув смотритель.

— А Мошко казав, що є.— Темна постать підійшла до
вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазир-
нути.

— Іди звідси, Гнате,— сказав із мукою в голосі смотри-
тель.— Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що
даю такого, як ти, небожа...

— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й
труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться...

— До часу це, Гнате,— сказав смотритель.— Зловлять
тебе, згноять у тюрмах.

— Не продасте — не зловлять,— сказав розбійник.—
Я вмію ховати кінці.

— Я тебе не продам,— сумно відгукнувся смотритель.—
Твої дружки тебе продадуть.

— Звідки знаєте?

— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й
бува.

— Вовків боятися—в ліс не ходити! А я прагну по-
жити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі за-
робляю...

— На сухарі, а не на хліб,— сказав сердито чоловік.—
А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно вихо-
дить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається,
що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може про-
тягтися.

— Залиш мене в спокої, Гнате,— ледве не заплакав смот-
ритель.— Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі
щось лихе?

— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого,—
тихо засміявся чоловік.— А коли життя понуджує, чиню,
як поведеться.

— Невільник ти уже, Гнате!

— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чес-
ністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї
немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.

— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто
мені вслід не плює, от що!

— Байдуже про мої сліди,— сказав розбійник.— Вине-
сіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні,
виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і
розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє
це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ
рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що
все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той
нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

— От бачите, дядьку,— засміявся чоловік,— зовсім малу
беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

— Але й даєш йому,— сказав зморено смотритель.

— Даю, бо беру. Можу й вам дати...

— Не приходь до мене більше.

— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був
я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.

— Це вже не вгадати,— мовив розбійник.— Я часом сам
собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він.— Я б
вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та
гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами
люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.

— Не можу тобі цього дозволити,— сказав смотритель,

— Звісно, не можете,— відповів розбійник.— Бо я дозво-
лу у вас не питатимуся.

— Сьогодні в мене немає гостей,— сказав смотритель.

— Може, й нема,— відповів, одпивши, розбійник.— При-
йду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб,
дядьку...

— Мене тоді з посади проженуть,— тоскно сказав смот-
ритель.

— Не ви ж грабуватимете?

— Воно так,— печально сказав смотритель.— Але на-
чальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз
надаюся.

— Звісно, надаєтеся,— коротко відказав розбійник.— Бо
ви, дядьку, плохий...

— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі
чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею
та сумлінням?

— Хочете взнати як?—засміявся розбійиик.—Можу
сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний.—
Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне
проміння.