РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому
був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стри-
мано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам
годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не
мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про
нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була роз-
ташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну
пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та бу-
динках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало
стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди
були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній
маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є
істоти "з історією", непересічні, цікаві, і без історії — тобто

сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю
здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні
мають "велику історію", а інші — дріб'язок. Повість про
графа Мечислава та його дружину є для мене зразком ве-
ликої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів по-
штових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин
життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни
в порожньому морі. "Ловися рибка велика і* мала",— про-
бурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та бла-
женство, які навідують мене нечасто, але відчуття напов-
неності життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж
"риба" ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною
швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і
чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око —
навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого
в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та
життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю тс собі за не-
відхильний обов'язок і школи ве виважую рації такої ро-
боти: е у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки,
а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпиту-
ватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета.
Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, бу-
динки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив
доріжкою, посиланою піском,— її проклали по прямій лінії,
і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з вій-
ськових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, на-
віть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про
директора.

— Директор — це я,— сказав чоловік.— Звуть мене Гуно
Ернестович Траутфеттер.
. Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи
губи.

— Ним наділив мене мій батечко,— сказав я чемно, ви-
струнчившись.

— Дивне прізвище,— сказав директор, повертаючись до
гімназії.— Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями.
Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учи-
телів?

— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну,— сол-
датським голосом відказав я.

— Діти тепер розбещені,— сказав директор, всовуючи
ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету,— втри-
мати їх у належному послушенстві не завжди легке.

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене,
став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний.
Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

— Так що вам завгодно? —спитав, начебто не я спові-
щав йому по дорозі мету свого приїзду.

— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду
вчителя,— чітко відрапортував я.

— Як ви сказали ваше прізвище?

— Киріяк Автомонович Сатановський.

— А-а! — протяг директор.— Оригінальне прізвище. Ви
закінчили університет?

— Так точно! — сказав я.— Перше відділення філософ-
ського факультету. Моя спеціальність — словесність.

— Тоді будете викладати математику.
Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моє-
му, не тотожні.

— Чого на мене так дивитеся? —нетерпляче озвався ди-
ректор.— Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все
знати.

— Але ж мій фах — філологія,— нагадав я.

— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете геогра-
фію, а в п'ятому класі російську історію.
Це вже було ближче, і я промовчав.

— Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? — по-
цікавився директор.

— Малоросіянин,— сказав я.— Але не з тих, хто виді-
ляє їх в особливе плем'я.

Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога.
Вікна лили сумирне світло, через що здавалося — стіл, стіль-
ці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні
висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на
мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, виряч-
кувате обличчя — подобав більше на директора гімназії, ніж
на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хо-
тів догодити традиції й директору — так міг малювати тіль-
ки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко про-
думане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще од-
ного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився
від справжнього, але од вікна був як дві краплі води — ди-
ректор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше са-
мого директора: ні, це був чоловік "без історії". Досить
швидке опісля я здобув про нього належні відомості: ви-
гнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і
обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрико-
ваного портрета государя, годі було придертися. Переступи

його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь
для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та
ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнів-
ських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його
кабінет. Належало пристосуватися до нього, і я це вчиню
без особливих зусиль.

Тим часом директор проголошував переді мною промову,
яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:

— Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат пра-
цювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному
тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі
ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний,
лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх ви-
конати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але
й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста два-
дцять карбованців у рік — це майже стільки, скільки одер-
жую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержу-
вати, щоб не зіпсувалися.

Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе до-
сить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисцип-
ліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти нав-
чання в гімназії, не чинить — це, здається, не найгірший тип
начальника.

— А як щодо квартири? —спитав я.—Чи не допомогли
б мені пристойно влаштуватися?

— Я? — перепитав зчудовано директор і раптом відвер-
нувся від мене до вікна.

Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях,
тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього:

непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження
справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене по-
боюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Лю-
ди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи
їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого
не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився
я на одному курсі, через що так тяжко постраждав профе-
сор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і
кляузником. Люблять мене чи не люблять — це справа дру-
горядна, головне, не мати мук сумління. "Коли не можеш
уподібнитися до янгола,— проповідував колись мій бать-
ко,— то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сум-
лінням". На учнів управу я знайду швидко, в цьому був
переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше
переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим
незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені

вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі
відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ.
Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив
йому, а не тому, кого удавав, двійку.

— Ви відповіли за Карпова,— сказав я.— А тепер відпо-
відайте за Левандовського.

Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пиль-
них і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміх-
нувся й раптом почав розповідати їм про них самих:

— Ви, Гольченку,— сказав я прищавому хлопцеві з остан-
ньої парти,— не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не ян-
гол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди.
А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого
кривдника,— кожен знає, що це ви осквернили перед почат-
ком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того,
що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга,
яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що
ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може
спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи
не так, Гатнере?

Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був при-
кусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено
мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче
я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться по-
чатки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра
значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене по-
думки "шпигуном", але більшість — "сатаною", виходячи з
особливого звучання мого прізвища, і це, здається, прикле-
їться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реак-
цію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про
мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той
страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його
перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм
бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втя-
гуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть
мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не
додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути
бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на на-
лежній відстані.

У перший тиждень я жив у готелі, і це складало основну
незручність мого життя. Я недаремно звернувся був до
Траутфеттера з проханням пособити мені з квартирою: по-
біч із гімназією був покинутий власниками старий дім, де
були вільні квартири, які віддавалися безплатно вчителям,—
дім був у віданні гімназії. Але директор, певне, й справді хо-

тів тримати мене в чорному тілі, і квартири не запропону-
вав, хоч я звернувся до нього в цій справі і вдруге. Тим ча-
сом у готелі, де мусив за кімнату платити непомірне, ста-
лася пригода, яка докладається до всіх інших у моєму жит-
ті, і я мушу про неї розповісти.

Якось, повечерявши в трактирі, що був при готелі, де я
жив, я наказав коридорному приготувати мені самовар. Уже
добряче стемніло, коли подали свічки й самовар. Я курив
і пив чай, відчуваючи при тому м'яку розслабленість, бо все
післяобіддя я мотався по місту, приглядаючись до тутешніх
людей. Уже натрапив на одну немалу історію, якою варто
було б зайнятися глибше: була вона темна й віщувала мені
не одну щасливу хвилину. Я звернув увагу на літнього за-
мисленого чоловіка, що гуляв по вулиці і мав такі очі, які
бувають чи у блаженних, чи у великих грішників. Історія,
яку я почав досліджувати, була зв'язана з колишнім волин-
ським генерал-губернатором, але не це мене привабило: для
мене не має значення ієрархічне становище моєї жертви.
Зрештою, так складається, що люди з панівного середови-
ща більше чинять зловживань та лиха, через це й героями
моїх оповідок стають здебільшого вони. Тепер я ставав
незмінною тінню такого собі Миколи Платоновича Біля-
шівського — отого замисленого чоловіка, про якого ви-
ще згадав.

Отож я курив і пив чай і мав солодко примружені очі,
трохи навіть наспівував, хоч природа мене не наділила му-
зичним хистом, і любо обмірковував нові деталі історії з ко-
лишнім генерал-губернатором, коли ж раптом почув шум
у готелі й біганину, а також крики на вулиці. Підскочив до
вікна, що виходило на вулицю, у палісадничок, і побачив,
що все освітлено жаскою загравою. По вулиці металися ти-
сячі іскор, і я зрозумів, що горить мій заїжджий дім. По-
жежі ж, здається, єдина річ, що викликає в мене панічний
жах, тому я не гаявся ні хвилини, вскочив у штани, а сюр-
тук, здавалося, сам опинився у мене на плечах. Тільки після
того, як вдяг шинелю, помітив, що я босий. Я вскочив у чо-
боти, на що пішло не більше п'яти секунд, і поволочив меншу
валізу, в якій тримав свою мундирну пару, а також підйомні
гроші. Вискочив у коридор, було тут зовсім темно. Я по-
кликав прислугу, але в такий момент службі було не до ме-
не — рятуватися мав сам. Я погано орієнтувався в суцільній
темряві, через що бився об стіни і наскакував на зачинені две-
рі. Я загорлав коридорного, але не почув ніякого відгуку.
Мені здалося, що потрапив у замкнене зусібіч приміщення,
з якого немає виходу — тут і спопелію. Нарешті я натрапив

на поруччя сходів і майже скотився по тих сходах із своїм
вантажем, якого не відпускав ані на хвилину. Ми з валізою
впали до ніг якомусь низькому зарослому чоловікові, який
з величезними зусиллями намагався пересадити через поріг
кімнати футляр висотою із самого себе.

— Чи можна тут вийти на вулицю? — гукнув я задиха-
но, і чоловік визирнув з-за своєї поклажі, як з-за при-
криття.

— Можна! — крикнув він голосом, подібним до мого, аж
мені здалося, що передражнює.— Ідіть по цих сходах!

Він двигнув свого гігантського футляра, аж щось усере-
дині загуло. Мені здалося, що вже десь бачив цього чоло-
віка, але не мав часу розмірковувати. Покотився сходами
вниз, все так само нерозривно сполучений із своєю покла-
жею, а мала вона немалу вагу: були там ще й книжки. Піт
градом котився мені по лобі, щоках і скронях, і я, з вели-
чезною полегкістю вискочивши на вулицю, побіг в напрям-
ку палісадника. Вся вулиця виявилася запрудженою людь-
ми, що збіглися дивитися на пожежу, і я з героїчним зу-
силлям пробивався через юрбу, викидаючи з себе застереж-
ні погуки, бо мав добру роботу з валізою — ледве нею дви-
гав. У мозку моєму засіла ще одна думка: в готелі залишився
ще й великий чемодан, де були моя білизна, постіль, шуба,
одежа та й тільки-но розпочата нова "Чорна книга". Ще
рано, зовсім рано згоряти цьому моєму писанню, адже воно
тільки в своїх печатках. Щойно почав роздивлятись у цьому
місті, яке має стати центром мого опису,— була б то засте-
режна гра долі, коли б знову моє писання згоріло. Думаю-
чи про таке, я навіть заклявся: коли й цього разу мої запис-
ки спопеліють, покину це своє заняття, як неугодне вищій
силі,— на цю думку щось обізвалося мені в душі болюще й
тоскно. З другого боку, я боявся покинути напризволяще й
цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із
старших класів:

— Валькевич! — гукнув я — Ану до мене!
Валькевич спробував сховатися в юрбі, але мій погук ви-
смикнув його з-між людей — покірно потеліпався до мене.

— Постережи мої речі! — наказав я.
На обличчі Валькевича виникло щось схоже на чемну гри-
масу, але мені ніколи було цим перейматися.

— Уже ж все перегоріло,— сказав Валькевич.
Тільки тепер я зміг повернутися й придивитися до того,
що відбувається. Пожежа й справді пригасала: горів не за-
їжджий дім, а невеликий флігель у дворі, де містився склад
паперу купця Давидзона. Там метушилися й кричали люди,

миготіли каски пожежників, вогонь поливали зі шлангів,
приторочених до пожежних бочок. Іржали коні, люди вже
пересміювалися, тільки мені й досі тіпало біля лівого ока,
а все тіло було ніби побите. Я зайшов у заїжджий дім, тут
було спокійно, світила в коридорі самотня свічка. Подався
сходами на другий поверх і побачив, що чоловік, який витя-
гував величезного футляра, ще не закінчив своєї роботи.
Біля нього стовбичив коридорний, і вони тихо радилися, як
той футляр пронести.

— Ви тікали від пожежі? — спитав коридорний, дивля-
чись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, ши-
роко розплющив очі й раптом зареготав.

— А чого б це я не мав тікати від пожежі? — роздрато-
вано мовив я.— Допоможіть мені занести чемодана.

— Але ж, пане,— сказав коридорний.— Ми пожежі не
боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто
не подумав рятувати товар.

— Більша проблема, як утягти в кімнату цей божест-
венний прилад,— сказав зарослий чоловік.— Я його вже й
туди й сюди двигаю — ніяк не пролазить.

— Щось чіпляє,— добродушно сказав коридорний.— Не
знаю, чи ваш ящик і пролізе.

— Ящик! — аж підскочив чоловік.— Це не ящик, до твого
відома, а футляр!..

Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.

— Занесеш мій чемодан чи ні? — з крижаними нотками
сказав коридорному.

Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром
розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж
зубами зарипів.

— Вигадали, пане, тікати,— добродушно вуркотів кори-
дорний.

— Помовч! —сказав я сердито, але він, здається, мав ра-
цію: один я тікав од пожежі.

Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непро-
никний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного,
який ніяк не міг стулити писка...

Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо роз-
міркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б по-
жежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни.
Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу
прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись,
я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але поже-
жа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч
мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в

моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою ду-
шу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені,
нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе кри-
ком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але
було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався — серце билося
мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу
інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з
канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого
нещодавно арештували за організацію слов'янофільського
таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи
Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав,
чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися,
всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв
першої моєї "Чорної книги". Ці історії згоріли разом із кни-
гою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений
страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене
непокоїв. Тільки під ранок заснув так міцно, що мене ціл-
ком покрила тьма. Прокинувшись, я раптом згадав, хто оце,
власник величезного футляра,— був то знаменитий арфіст
Зноско-Конче-Засипальський, який часто приїжджав у Ки-
їв на контракти й виступав там із сольними концертами та
з оркестром. Про нього оповідали, що він мав нещасливу
любов, яка почалася цілком благополучно, а потім розлад-
налася через те, що наречена поставила вимогу: або вона,
або арфа. Зноско-Конче-Засипальський після тривалого роз-
думу вибрав арфу, а його наречена вийшла заміж за офі-
цера, який, крім блискучого мундира, мав ще дві пристрасті:

пив і бив жінку. Кажуть, що з приводу цього Зноско-Конче-
Засипальський склав для арфи ліричний шедевр, який ви-
конує тільки в день янгола своєї колишньої нареченої, коли
в той день концертує. Його колишня наречена зважилася
написати йому повного відчаю листа, в якому просила вря-
тувати її, але Зноско-Конче-Засипальський, ретельно обду-
мавши ситуацію, зважив за розумніше не рятувати колиш-
ньої нареченої і то не через те, що вона мала вже двоє дітей,
а знову-таки з любові до арфи.

Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб
встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у
сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо
вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із прав-
дешніх чеснот...

Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки дирек-
тор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через
фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кух-
ні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фар-

бою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я
вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двад-
цять карбованців у рік. Опалення та столування мало забра-
ти ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеже-
ного коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на
одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одяга-
тися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у това-
ристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг уса-
мітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на
писання.

Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його
правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї пер-
шої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї по-
сприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутер-
броди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього
традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий каз-
начей Лучицький, особистий приятель директора гімназії,
сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів
ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась
у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують.
Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомир-
ськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим
листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втом-
лених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів го-
лову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося
раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамит-
ної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може
людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошла-
те, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши
очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так са-
мо припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево,
яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе,—
в химерний листопад я потрапив. "Що воно?"—спитав сам
себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені
вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, зда-
ється, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити
в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щіль-
ніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене
побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій
хотів найміцніше зачинитися.